Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

— На який предмет?

— На людський предмет! На людський!

Мирон зірвався на крик. Терпів-терпів, а зірвався-таки. Молодець.

Тепер настав час із нього витягнути останнє.

— І чим же Лаєвська займалася всі роки? Крім шиття за великі гроші? Кажіть, Мироне Шаєвичу. Останнє кажіть. Ви не можете не знати. Ви загартовані. Ви б свої нерви дарма не витрачали. Ви з’ясували, на що вони йдуть, ваші нерви. Родина ваша за що може постраждати. Ви з’ясували — і в собі стримуєте. А від мене дрібницею відкупитися сподіваєтеся. Ви не сиділи, не чекали щохвилину, коли вас візьмуть за комір. Ви самі до Лаєвської їздили. І витрясли з неї, за що вам треба готуватися постраждати. Дивіться: Малки немає, Довида немає, Євсея Гутіна немає. Зусель невідомо де, подружки Полінчиної Лільки Горобчик немає. Кому ви нашкодите, якщо розповісте? Ви у себе в голові накрутили. Давайте разом розкрутимо. Вам легше — і мені легше. По-товариськи.

Мирон думав. Стояв і думав.

Я його не спонукав. Зараз він або сам розповість, або піде в глуху мовчанку. І захоче потім викласти все з-під нігтів — але щось у голові в нього замкнеться, і не зможе. Немовби заморозиться.

Раптом він гукнув у вікно — я перед тим, як лягти, розкрив навстіж для повітря.

— Сунько, тікай звідси! Тікай!

Я схопив Мирона впоперек живота, повалив на себе — на ліжко, потім підім’яв. Він безсило витягнувся піді мною. Як Зусель. Я відвалився вбік.

За кілька секунд Мирон розліпив очі. У мій бік голову не повернув. Хоч, звичайно, відчував, що я поруч. Упритул. Між ним і стінкою.

Я переліз через нього, як через колоду, сів скраю.

Надворі лунали голоси Сіми і Суньки. Сунька хотів зайти в хату, Сіма не пускала.

Мирон лежав і говорив. Повільно, як картину переказував своїми словами.

Він витерпів тиждень після того, як віддав бланк Поліні.

З’явився до неї в Чернігів із твердою впевненістю: треба бланк вилучити назад і нехай вона робить що хоче далі. Одне — Сунька і його, Мирона, помилки молодості, інше — офіційний бланк на сумнівні цілі. Що стосується Сіминої неспокутуваної провини перед Поліною — то вона, вина, і є неспокутувана. І що ж, усе життя за неї бути винним? Неспокутувану провину треба прощати, або забувати, не простивши. А жити із нею неможливо. І Поліна зобов’язана або пробачити, або дати забути.

Лаєвська відчинила двері, привіталася тихим голосом, навіть радісно, попросила почекати трошки. Шила дитячу сукню. З бантиками, стрічками, оборочками. І всього на сукні було вже багато. А вона все тулила і тулила в різні місця прикраси. Наживить — струсне сукню, відпоре бантик і знову пришиває. В інше місце.

Мирон дивився-дивився, і сказав: «Поліно, у тебе термінова робота. Я, може, невчасно. Мені в облвиконком ще треба. Коли до тебе зайти?» Поліна швиденько згорнула шиття і сказала: «Нічого, нічого. Не терміново. Я як починаю бантики тулити, то зупинитися не можу. Навіть добре, що ти мене зупинив. Я не знаю. Хочеться гарно зробити. А якщо зайве — вже не гарно. Я сама зайвого не люблю. Але дитяче — сам розумієш. Воно манюнє. Важко визначити, зайве чи здається».

Поліна зім’яла матерію, стрічки, мереживо. З-під столу витягла великий клунок, розв’язала і стала запихати сукенку туди. Слизький шовк розвертався і вислизав, Поліна запихала і запихала. До такої міри, що розворушила весь тюк. Мирон побачив, що сукня не одна, а щонайменше їх десять. І всі невеликі. Дитячі. Готові, на його погляд. Тільки дуже пом’яті. Що й зрозуміло — перебували в зім’ятому стані.

Він сказав: «Що ти мнеш? Кажу, не поспішай. А то всю роботу нанівець. Матуся забирати прийде — платити відмовиться». Пожартував. А Лаєвська відповіла: «Не хвилюйся, Мирон. Я і є матуся. Я погано собі не зроблю». Остаточно запхала в клунок сукні, прибрала під стіл. Переможно глянула на Мирона.