— Чим палите? Ганчірок накидали. Хвалилися, дрова добрі.
Поліна відповіла з-за моєї спини:
— Дрова зараз додам. Нехай на ганчірках розгориться. Матерія швидко горить, але їдко.
Поліна тримала біля грудей кілька суконь, розглядала їх. Потім швидко зім’яла, відсунула мене з дороги, стала шурувати, заштовхувати в глиб вогню купу.
— Ви грійтеся, обсихайте, Михайле Івановичу. Тут швидко згорить, і запах минеться, потім дров покладу. Я щоб не змішувати. Щоб окремо. Щоб точно знати, що згоріло.
З печі вилітали іскри, палахкотіло полум’я, Поліна обпікала руки, але уваги не звертала.
— Ну ось. Тепер дрова кину. В сарайчику у мене дрова. Я піду, а ви посидьте. Не стійте. Ви ж босий. На ноги вам у мене немає нічого. У Лільки ніжка велика була, у неї зріст. На вас, звичайно, будуть маленькі, але не свої ж вам давати. У мене ніжка невеличка. А у Лілічки велика. Як для жінки велика. Я зараз принесу вам Ліліччині, вона на ніжки свої взувала, коли приходила. А ви Лілечку вбили, Михайле Івановичу. Їй уже капці не потрібні. Не потрібні?
Я стояв нерухомо.
І Поліна стояла.
І рухалися у неї тільки нафарбовані губи.
Бурмотіла й бурмотіла. Слів не розібрати. Тому що слова не сходилися з глуздом. Я їх намагався поєднати, а вони з глуздом не поєднувалися. Аж ніяк. Хоч я їх у себе всередині мільйон разів повторював увесь час після 18 травня 1952 року.
Виходить, Лаєвська знала. Знала — і ганяла мене, як вовка. Туди-сюди. Я відчував, що вона знає остаточно і безповоротно. Але сподівався.
Лаєвська присіла на краєчок стільця з моїм кітелем. Із-за її спини видніли погони. Халат з драконами в сажі. Руки багряно-бурі, в попелі.
— За дровами треба. Я б сходив — у простирадлі незручно. Сходите?
Поліна пішла.
Повернулася з оберемком дров. Скинула їх із себе, як непотрібний тягар.
Знову присіла.
— Ну, і що ви, Поліно Львівно, стільки часу мовчали, дурня клеїли. Що ви мені відверто не сказали. Чи написали б куди треба. Мене б за комір та на сонечко. Ви б залишилися задоволені.
Поліна відкинулася на спинку стільця, але тут же відхилилася вбік — мокро. Знизала плечима.
— Мені не треба за барки. Мені треба, що тепер вийшло. Ви ж, Михайле Івановичу, самі прийшли. Не вперше. Але востаннє. Я — баба. Я печінкою чула щоразу: це — не останній. Ще побігає. Ще помучиться. А зараз знаю — останній. І ви знаєте.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дізнавач» автора Хемлін М.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Маргарита Хемлін Дізнавач“ на сторінці 193. Приємного читання.