Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Сів на підвіконня, ноги упер у підлогу, лікті відвів назад, засунув руки в кишені галіфе. Скільки мовчав — не відчув.

Першою заговорила Сіма.

— Самуїла відпустіть звідси. Йому слухати наші розмови не треба. Він і не знає нічого. А нерви витратить. І так уже надто багато пережив. Ми думали, що його як члена родини. А якщо інакше, отже, інакше. Нехай іде. Як ви вирішите, Михайле Івановичу?

— Іди, Сунько. Погуляй. Коли тебе ще матуся вночі гуляти випровадить. Іди. — Сунька сидів на місці. Я суворо наказав: — Іди, Самуїле. Ти мені не потрібен. У мене до тебе питань немає. Не розсиджуйся. Ну?

Сунька обережно підвівся. Потім знову присів на край стільця.

— Батьків не кину.

— Не кину! Я зараз тебе через зачинене вікно кину, якщо сам не заберешся! Поведінку твою я оцінив. Молодець. Іди. За батьків не турбуйся. Ну?

Мирон сказав голосом, якого я у нього не чув раніше:

— Самуїле, йди. Переночуй у своїх когось, хто пустить. Скажи, загуляв, додому боїшся показуватися. Не мені тебе вчити.

Коли Сунька пішов, Мирон розстебнув ґудзик на комірі, покрутив шиєю. Підвівся, зібрав речі, які я розкидав. До однієї. Підряд. Звалив у купу на канапі.

Звернувся до Сіми:

— Сімочко, прибери тут. Ми з Михайлом Івановичем поговоримо. Ти чай нам організуй. — І звернувся до мене своїм звичним голосом, солоденько: — Ми до Суньки підемо, в його кімнату. Я за всіх скажу. І відповім за всіх, якщо треба.

Мирон чекав, що я йому скажу підбадьорливе. Не дочекався.

Показав таке.

Поліна пробилася в Козелець у сорок четвертому. Відразу після звільнення. Ще евакуйованим не дозволяли повертатися без особливого дзвінка, а вона вже тут землю рила, шукала дітей і чоловіка. Тобто спочатку сподівалася, що вони вижили, загубилися в тилу, поїхали в евакуацію і таке інше. Але їй розповіли, як Сіма із Сунькою вантажилися на воза, а дівчаток і чоловіка Поліни — Зіновія — не взяли. Нікуди.

У період війни він, Файда тобто, Лаєвській не писав, оскільки отримав від Сіми лист з ясним натяком про те, що вона із сином дісталася до міста Уфи, а що з рештою — не знає, а тільки плаче і плаче. Тому Мирон Лаєвській і не писав. Однак Сімі порадив сповістити Поліну про невідомість долі її родини. Але чи саме цей лист загубився, чи Сіма не врахувала пораду — із сорому і каяття, але Поліна всю війну нічого не знала, а даремно сподівалася.

І ось їй описали, як чоловіка вбили, а дівчатка — Рая, Соня і Міла втекли. Якщо втекли — Поліна почала шукати далі. В Острі хтось щось бачив, а більше — чув, посилали туди-сюди. Тоді чутки розмножилися — то в одному місці українці ховали аж десять єврейських дітей, то в іншому самі діти кілька років прожили в лісі. Одним словом — легенди. Ховали — правда. Поліна знайшла такого хлопчика і дівчинку. Ще когось із захованих виявила. Але не своїх. Нарешті, за чиєюсь підказкою, поїхала в Янів. Там їй розповіли: дійсно троє єврейських дівчаток ховалися в українській родині. Але загинули. І діти, і їхні рятувальники. Поліна опитала весь Янів — і всі в один голос казали, що діти точно згоріли. На прохання описати зовнішність дівчаток свідки відповідали непевно, їх бачили вже коли горіла хата, у кіптяві й диму. Яка може залишитися зовнішність? Волосся дуже горіло. Багато волосся, отже. Тому й упевнені, що дівчатка. За життя їх якщо хтось і бачив, то тепер Поліні не зізнався, щоб не вийшов висновок: хто бачив, той і виказав.

І кісток потім не було. Чистий попіл. Чистісінький. Полум’я стояло до неба.

Поліна з горя засвоїла одне: зовнішності ніхто достовірно не запам’ятав, кісток не знайшли. Отже, по-перше, це можуть бути й інші діти. А якщо навіть її — то існує можливість порятунку. Кісток не знайшли.

Поліна прожила в Острі кілька місяців, без перепочинку їздила-ходила по селах. Жодних слідів, які б їй хоч трохи до вподоби — не знайшла.