Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Я обвів усіх пильним поглядом і кожному глянув в очі.

Сіма опустила голову. Сунька відкинувся на спинку стільця і поклав ногу на ногу. Поспіхом сандалі взути не встиг. Капець упав. Хлопець зніяковів і знову сів струнко.

Я йому особисто сказав:

— Ось так, Сунько, і буває. На дрібницях гориш. Готувався, готувався зустріти мене з усією відвагою. А капець — лясь, і від тебе мокре місце лишилося. Не бійся. І ви, Сімо, не бійтеся. Я в гості прийшов. Мені треба знати детальну правду. Щиросердну. Знати, щоб навіки поховати в собі. Для з’ясування з Лаєвською. Вона сама наривається. Я її не чіпав.

Усі переглянулися. Сіма тихо заплакала. Сунька погладив її по плечу.

Мирон сказав за всіх:

— Не треба ламати комедію. Ми готові. Сіма зібрала речі, ви краще скажіть, що можна взяти, а що ні. Щоб зайве не тягнути. Дякую, що прийшли вночі. Менше інтересу сусідам. Хату опечатаєте? Якщо понятих треба, краще зверніться через два будинки, номер 18. Там люди хороші.

Тільки тоді я звернув увагу, що біля вікна, за етажеркою, стоїть валіза, клунок і портфель. Вони зібрали речі. Чекали арешту. Бебехи на три персони.

Я підійшов, етажерку відсунув. А вона з лози, не міцна, впала від утрати рівноваги. Я підняв. Книжки збирати не став.

Рукою показав:

— Скільки чекаєте?

Мирон відповів:

— Як ви з дітьми поїхали. Недовго. Ви не мучитель. Через день, уважай, з’явилися.

Я розреготався.

— Мироне Шаєвичу, Сімо, Сунько! Якого біса викаблучуєтеся! Який арешт? За що? Я й на гадці не мав. Але тепер підозрюю, звичайно. Треба ж видати себе з головою! Валізи вони зібрали. Понятих їм треба. Я ж ясно висловився: «Ви мені викладаєте все аж до я не знаю чого, а я слухаю уважно і йду». Ну, сніданком погодуйте, якщо довго говорити будете. І все! Ви мені всі троє даром не потрібні. Я вам наперед обіцяю. Хочете, розписку напишу? Мені потрібно знати про Лаєвську та її справи з Довидом, Євсеєм і Горобчик Лілією. Якщо вона ще з кимось справи мала — і про тих скажете. Ваша роль — осторонь. Вона ніяк не зарахується в майбутньому. Ясно?

Я кинувся до валізи, розкрив її і став викидати мотлох на підлогу. Жіноча білизна, сукні, тепла кофта, боти. Закінчив із цим, випатрав клунок і портфель — там Суньчине і Мирона.

Ганчірки летіли і падали де впали. Ніхто з них не ловив. Ніхто не кричав.

Я кричав:

— Відповідайте мені всі троє: є у вас мізки чи немає?! Живі мізки є, я вас питаю, як людей?!

Кричав я, кричав — і втомився.