Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Була субота. День, на який я призначив собі зустріч з Лаєвською.

По дорозі до Чернігова змок до кісток. Змінив три попутки — загрузли в багнюці. Думку про перевдягання відкинув.

З’явився до Поліни в чому був.

Лаєвська відчинила двері, посміхнулася, запросила пройти.

— Мокрий! А я грубку саме палю. Терпіти не можу вогкості. У мене дрова завжди наготовані. У сарайчику. Сідайте, чи краще стійте. Або я вам сухе дам. Ви мене не соромтеся.

Світло горіло ледь-ледь. Настільна лампа. Хоч і день — а похмуро.

— А що вас соромитися, Поліно Львівно. Кравчиня як лікарка — під одягом людину бачить.

Поліна хихикнула.

— Хоч простирадло дайте, загорнуся, як у лазні. Я до вас надовго, і обсохнути встигну, і погрітися. Не проти?

Поліна з іншої кімнати, де у неї, видно, зберігалося барахло, відповіла, що завжди мені рада.

Винесла простирадло. Не пішла, коли почав знімати форму. Я їй навмисне віддав портупею — дуже важку від води. Шкіра товстелезна. Тим паче промокла. У кобуру ще на річці засунув капшук.

Кажу:

— Пістолета не взяв. Не бійтеся. Тут тільки капшук ваш. Подивіться.

Поліна розстебнула кобуру — зазирнула. Не побачити капшук не могла. Але не сказала нічого. Обвела очима кімнату — куди прилаштувати. Кинула на підлогу.

Перевдягався без сорому. Вона дивилася, як справді лікар. Начебто я не жива людина, а хвора, і вона шукає очима, де може бути розташоване особливо шкідливе для життя місце. Дійшла до пояса і відвернулася.

Я закутався в простирадло.

Переніс мокре до печі, посунув пару стільців, розвісив. Прилаштував чоботи, онучі.

Став біля печі.

Дим звідти йшов неприємний. Не дров’яний, інший.

Відкрив заслінку, подивився.