Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Промову свою Файда репетирував-репетирував, але відразу зрозумів — ні слова їй сказати поперек не зможе. Запитав, як іде виконання завдання з дитячими будинками.

Поліна відповіла, що впритул іще не приступила. Треба добре підготуватися. Чернігівську область вона забезпечила собі за допомогою папірця Мирона, але решта країни не охоплена. Хоч вона сподівається, що закриє виконання плану в межах Чернігівської області.

Мирон слухав Поліну, і до нього дійшло остаточно, що ніякого особливого завдання немає. Є вивих Поліни в бік своїх передчасно загиблих дівчат. І історію з дитячими будинками вона вигадала особисто для Мирона для виманювання у нього бланку. Насправді вона має намір обшукати всі дитячі будинки Радянського Союзу для виявлення своїх дітей. І мало що дитячі будинки. Вона всю країну має намір обшукати. І налагоджує зв’язки з такою метою.

Мирон вирішив улаштувати провокацію. Запитав, чи може чимось допомогти. Крім бланку. Оскільки він уважає, що завдання Поліні дали, а сприяти не хочуть. Навіть листа путнього на солідному бланку не видали. Довелося Поліні звертатися до нього. Дивно, яка безвідповідальність. Роздають завдання — і роби як хочеш. Виходить, Поліна на свої зароблені кошти буде їздити, а це насправді — відрядження. Належить видавати і на витрати, і добові. Не кажучи про те, що треба дітей з дитячих установ везти до нових батьків або батьків до них. Витрати величезні. Загалом, тріщав-тріщав Мирон, ніби на зборах, і руками махав, і тупотів ногою, що нехай Поліна як хоче, а їй необхідно поставити перед органами, що її уповноважили, питання, щоб підтримали її матеріально і спеціальними посвідченнями, і дивно, що Поліна, з її діловими якостями, відразу не вимагала, а тепер змушена крутитися. Мова йде про дітей! Мало того, що до них національність і політику прикрутили, то ще й доручили беззахисній жінці. І під кінець вирвалося у Мирона про «і добре б тільки, що беззахисною, але й самої постраждалої, яка втратила родину».

Отямився, прикусив язика. Але пізно.

Поліна сказала: «Мовчи, Мироне. Ти думаєш, я збожеволіла? Трошки є. Трошки. Ось настільки. — Поліна показала ніготь мізинця. — Там, де мої дівчатка у мене всередині живуть, — так, я збожеволіла. Інше місце здорове. І багато місця. Бачиш, яка я. Ти проти мене сморчок. А в голові у тебе нікого мертвого немає. У тебе всі живі. І Сіма, і Сунька. — Поліна звелася навшпиньки, потягнулася, розвела руки в сторони, потім звела, вигнула спину і задерла підборіддя. Засиділась над шиттям. Улаштувала собі за звичкою виробничу гімнастику. — Ще тиждень тому у мене надія була. Я й справді гадала — знайду своїх дівчаток. А вчора надія скінчилася. Ти Лільку пам’ятаєш? Євчину сестру? Звичайно. Вона придумала тобі Суньку підкинути. То слухай. Лілька жива. Страшнюча, худа, зацькована, але жива. Волосся стирчить руде — не волосся, — патли. Зустріла її вчора на базарі. Невідомо чим живе, по кутках, роботи немає. Злиденна. Я б її не впізнала. Вона перша підійшла. Привела її до себе, відмила, нагодувала. І послухала. Всю ніч слухала. За язик не тягнула…»

Поліна звела дух, і Мирон побачив, яка вона велика, висока. Раніше не помічав. Він крадькома кинув погляд на ноги — чи не на підборах Поліна. Ні.

Поліна зауважила: «Слухай, Мироне. Нічого мене оглядати. Мої діти — Рая, Соня і Міла — загинули у вогні. Це бачила особисто своїми очима Лілька. Ось так. І партзавдання моє тепер можна засунути в дупу. Я його собі вигадала. Я його скасовую.

А ти, Мироне, вільний. Бланк у себе залишу. Ти не сильно за нього переживай. Хтозна, як він у мене міг опинитися. Ну, якщо вже дійде до відбитків пальців — тоді не знаю. Відбрешешся якось. Із Сімою порадишся — і відгавкаєшся». Поліна під час розмови опанувала себе, закінчила промову своїм звичайним голосом. До такої міри звичайним, що Мирон засумнівався, чи вона йому зараз виклала правду.

Мирон вийшов із запамороченою головою. Йшов нетвердо. Зачепив ліктем бабу, яка рухалася назустріч. Фуфайка розстебнута, чоловічі черевики без шнурків, хустка збита на потилицю. Руді патли стирчать на всі боки. Пройшла, а Мирон тільки зрозумів — Лілька Горобчик.

«До Лаєвської,— подумав Мирон, — як на страту шкандибає». Хотів покликати, але не покликав.

Про те, що бачив Лільку, Мирон нікому не розповів. Але коли Євка доповіла йому, що бачилася з сестрою в Чернігові, що Лілька в повному достатку, не втримався. Взуттєва фабрика у Чернігові — єдина, знайти не важко.

З першого погляду Файда впізнав колишню Лілю Горобчик. І притому ще більш гарну і ставну. Вбрана за модою, губи нафарбовані. Черевики на підборах. Мирон підійшов, розіграв випадкове зіткнення. Ліля не зніяковіла. Без радості відповіла на привітання і пішла собі далі.

Мирон її зупинив: «Треба поговорити. Щодо Лаєвської. Вважай, я в курсі. Мене вона проти моєї волі втягнула. Я так розумію, вона й тебе до себе прив’язала. Поговори зі мною. Ти теж зацікавлена». Ліля змінилася з вигляду. Крізь пудру навіть визирнуло бабське обличчя — те, що Мирон бачив і не забув. Буркнула: «Пішли».

Повела Мирона до Мар’їного гаю недалеко від фабрики. Сіли на повалене дерево. Літав тополиний пух. Мирон чхав. Не знав, із чого почати таким чином, щоб вивернути на потрібне русло.

Запитав: «Лілю, ти бачила, як загинули доньки Поліни?» А вона сказала: «Не ваше діло». — «Поліна мені сказала — ти сама зізналася. Неправда?» — «Правда». — «І що?» — «Та те. Не могла я не зізнатися. Я винна. От і зізналася. Вам добре. А я жити не можу. Поліна мене трохи оживила. Буду жити. Так усім можете й переказати». Мирон сказав, що нікому нічого переказувати й розносити не має наміру. Не для того він хоче відвертості. «Лілю, зрозумій, Лаєвська — гарна жінка. Але вона тебе може втягнути. Ти пожалієш її зараз, тому що винна перед нею. А вона тебе втягне. Я теж піддався». — Ось що сказав. — «Ви що, теж винні?» — Запитала Ліля байдуже, з несподіваною насмішкою. Мирон завагався, але відповів: «Теж». Ліля неприємно засміялася. Негарно. Пух набивався в рот, а вона реготала. Крізь регіт і сказала: «Ми всі, виходить, тут винні. А якщо так, то й не соромитися можна? Ви так думаєте? Мирон сказав, що так не думає, але все ж таки.

Лілька заспокоїлася. Зібралася щось сказати, але не почала. Наче затнулася і проковтнула першу, так і не сказану літеру. Нарешті, мовила: „Гаразд. Не хвилюйтеся. Нічого страшного Поліна не робить. Вона немовби переїжджа сваха. Це за законом не переслідується? Ні. Для фінінспектора — шиє вдома. Податок сплачує. Чого ви злякались? Не розумію“. Лілька намагалася посміхатися. Але не виходило. Мирон натиснув на хворе: „Ну, розповіла їй, що бачила, як її діти вмирали. А вона що?“ Ліля труснула головою так, що волосся зі шпильок з боків вислизнуло і прикрило обличчя. Крізь волосся вона і відповіла: „У мене граната з собою була. Я б нічого не змогла. А Поліна дорікнула: „Як не змогла? Могла у вікно кинути, щоб діти не мучилися“. Повела до себе. Я не піти не могла. Я перед нею як собака винна. Навік. Сто разів їй розповідала за ніч, як її діти горіли і як я гранату в кишені мацала. Вона мені сукні показала, що дівчаткам своїм шиє. Каже — обов’язково знайшла б, якби вони залишилися тоді живі. І ще раз змусила мене розповісти. Не вірила й не вірила. Поліна — божевільна. З вигляду здорова. Надто здорова. І мова у неї, і ходить, і з людьми заграє. А насправді — ні. Це я зараз розумію. Тоді не втямила. Сама перебувала близько до такого ж“. — „А тепер?“ — „Тепер — ні. Тепер розповідаю Поліні — а серце спокійне“. — „Досі розповідаєш?“ — „Вона просить. Як я можу відмовити?“

Мирон підступив до головного, сказав: „Вона мені колись наплела, що мала план об’їздити всі дитячі будинки — дівчаток своїх знайти. Скасувала план?“ — „Чому? Їздить. І їздить, і їздить“. — „Що вона шукає, їх же немає“. — „Ну, немає. А вона їздить. Випитує, може, були такі і такі за описом. Може, їх хтось уже удочерив. Усіх разом або окремо. І капшук із собою возить. Там золоті коронки і каблучки. Якщо раптом виявиться, що їх уже прилаштували — обміняти на золото“.

У Мирона побігли мурашки по спині: „Які коронки, яке золото?“ — „Я дала. В одному селі ми поліцая розстріляли, відомий поліцай особисто євреїв у землю живими закопував, а перед тим знімав з них цінне, що було. І коронки дер. Він начебто роз’їзний був. І в Києві відзначився, і в Ромнах, і в Сумах. Він з німцями на захід і рухався. Ми його в селі під Хмільником взяли. Він нам цей капшук пхав. Просив не стріляти. Нас послали з одним моїм товаришем. Я вже не у Цегельника була, а в загоні Медведєва. Ми поліцая ліквідували. На зворотному шляху товариша вбили. Мене жодна куля не зачепила, паскудство. Жива залишилася. — Лілька сказала зі злістю. Не на кулі, а на себе, що не зачепили. — Капшук у мене залишився. Я подумала — зараз упіймають, золото поліцайське при мені, а він цим капшуком хвалився перед усіма. Та не потрібен мені цей капшук. А кинути — не можу. Це доказ, що поліцая ми ліквідували. Завдання виконали. Золото на Велику землю відправлять, там знайдуть застосування — на озброєння нам же ж. Петляла, петляла. Мороз страшенний. Думала, добре б замерзнути. І не боляче. Лягла і чекаю, коли прийде моє звільнення. Думала: „Діти горіли, їм жарко було, а мені нехай буде холодно до смерті“. І кажу до себе — молитвою: „Забери мене, будь ласка, люба моя смерте. Я на все згодна. І на пекло згодна. Тільки забери звідси, із цієї землі проклятущої“. І вже впала кудись униз, чи вгору, не зрозуміла. Провалилася нагору. Так. Нагору. Точно. Прокинулася в сільській хаті. Баба мене розтирає самогонкою, потім гусячим жиром. Довго хворіла. Мене, напевно, списали. Як безвісти зниклу. Стара, звичайно, капшук при мені виявила. І мені ж його вручила, коли я прочумалася. Кажу: „Залиште собі. На господарство“. Відмовилася. Це, каже, не моє, чужого мені не треба. Я їй обручку звідти хотіла залишити. Залишила. На підвіконня поклала, щоб вона після мого відходу побачила. Капшук закопала в городі. Але треба шукати партизанів. Тут фронт наблизився впритул до місцевості, де я блукала. Мене виявили наші армійські розвідники. Довоювала в регулярній. Після перемоги куди йти? Де тільки не тинялася. На початку сорок шостого доїхала до Чернігова. Ніби хтось мене гнав сюди. Зустріла Поліну. Розповіла їй і про капшук. Поїхали ми з нею. Стара у тій хаті не мешкає. Закинуте все. Села немає. Спалено. А капшук я відкопала. Ось, Мирончику дорогий мій, і згодиться проклятий капшук“.

На що Мирон сказав: „Лілько, хоч ти з глузду не з’їжджай. На що згодиться? Немає дітей, немає! Комедію не ламай! Не перед Поліною. Приходь до тями негайно, а то зовсім погано буде“. А Лілька посміхнулася: „Немає дітей. То Поліна їх і не шукає. Вона шукає схожих. Щоб як дві краплі води на її дівчаток схожі. Ось двійники — і у Гітлера був, і у Сталіна, кажуть. І артисти іноді бувають — так схожі, так схожі на когось, кого треба для виконання, якщо трошки перевдягти або зачіску перечесати“.