Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Побіг до Мирона.

Мирон сидів за столом.

Сіма поїла його курячим бульйоном. На мене глипнула з осудом.

Я не відреагував. Шваркнув розв’язаний капшук на стіл. Висипалося внутрішнє багатство. І червінці, і коронки, і обручки, і брошка, і шпилька, і гроші рурочкою.

Сіма ахнула. Впустила черпак у супницю. Бризки на всі боки.

Мирон тільки очима повів. І то — не на золото, а на мене.

Я сказав:

— Громадяни, будете зараз понятими. Перерахуємо, оформимо.

Файда потягнувся через блискучу гірку до хлібниці, схопив відразу кілька шматків, поклав біля чашки. Став кришити хліб у бульйон. Кришить і кришить. Кришить і кришить.

Кажу:

— Ви, громадянине Файдо, так розумію, не в перший раз бачите вміст даного капшука. Він вам навіть їсти не заважає.

— Не заважає. Я на цей вміст стільки дивився, що й не заважає. Та ви сідайте, Михайле Івановичу, поїмо. Встигну. Все встигну тепер.

Мене не здивував спокій Мирона. Цей спокій входив у мої плани. У синагозі я відчував: буде остання крапля, після якої він заспокоїться і розколеться. Але що це за крапля така утворюється, мені було невідомо. Я й обшук улаштував без ясної мети. Виявилося — ось останню краплю й приніс. Просто на стіл.

Мирон дивився на мене без зла. Зло вже не потрібне було ні мені, ні йому. Він дивився, немов вивільнився. І я зрозумів, що тиснути не доведеться.

— Сімочко, і мені бульйончику налийте. Я туди теж хлібця покришу, як Мирон Шаєвич. І самі сідайте коло нас. А то у вас і руки, і ноги трусяться, і все на світі.

Сіма тремтячими руками подала мені повну чашку.

Сама їсти не стала.

Ми з Мироном пили бульйон, потім ложками вигрібали розмоклий хліб — не наввипередки, а навпаки. Кожен намагався повільніше.

Нарешті не витримав Мирон.

— Сімо. Іди звідси. Куди-небудь подалі йди. До хлопців на луг. З ними пограйся. Сунька там?