Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

На лавочці в сквері Лілька йому виклала план. Якщо він кине дружину, добре не стане. З Євкою йому все одно не жити. Євка із сумнівної родини. Лілька йому запропонувала: «Хочете, влаштую так, що ваша з Євкою дитина буде у вас із Сімою?» Мирон не зрозумів суті. Лілька роз’яснила: Євка народжує і добровільно віддає дитинку Сімі й Мирону. І все. Все зрозуміло. Був живіт — і немає живота. Щоб живіт зник — це головне. Поширять слух, що Євка скинула. Люди поговорять і забудуть. А у Мирона із Сімою залишиться дитина. І Євка знову вільна до нових зустрічей.

Мирон запитав, чи згодна сама Євка. Лілька запевнила, що з сестрою все владнає. Мирон попросив кілька днів на роздуми. Лілька відповіла, що треба цієї хвилини. Поки вона доїсть пиріжки. І їла пиріжки в кількості п’яти штук один за одним. Їла і дивилася в очі Мирону. Їла і дихала на нього курячими тельбухами з цибулею та шкварками. Коли вона потягнулася в кульок за черговим пиріжком, Мирон погодився.

Лілька дала йому пиріжок. Руки витерла собі травою. І сказала: «Ви Сімі нічого не кажіть. Ви збоку. І обов’язково поїжте. Чаєм запийте. А то в горлі застрягне. Горло у вас ходором ходить. Удавитися можна».

Як там далі було — Мирон не знає.

Євку він до самого переїзду в Остер після того, як його турнули з посади з пониженням, не бачив. А Сунька — ось. Виріс у них. Рідний син. Сіма у ньому впевнена як мати. І він як батько впевнений і життя віддасть за нього, якщо, звичайно, буде треба.

Нового для мене виявилося тільки, що сюди свою голову сунула Лілія Горобчик. І її роль на даний момент і за цих обставин мене мало цікавила. Хоч треба було це обміркувати.

Мене більш цікавило інше.

Розбіг у Мирона скінчився. Але я відчував, що він мене ще не ненавидить. Не розлютився він ще на мене до люті. Не викладе останню правду. А що остання є — я не сумнівався. Якби її не було — він би так легко передостанню не виклав. Про Суньку — це тільки передостання.

І я вирік:

— Це я й без вашої розповіді знаю. Ви пийте, пийте потихеньку, Мироне Шаєвичу. А що Лаєвська у вас у хаті по міліцейських кишенях нишпорила, ви в курсі?

І тут не те що розбіг, а серце в Мирона скінчилося. Тут він мене на порох і стер би. Саме тут. На Лаєвській. А коли людина іншу стерти не має можливості, вона себе стирає. На порох стирає. Навмисно. Щоб силу свою випустити. А то розірветься. Лусне.

— А, Поліна… Від неї моя Сімка все життя потерпає. І я потерпаю. Родичка. Вона мені дівок Горобчиків підсунула. Щоб я рятував. Вона знала, що Сіма безплідна. Сіма всіх лікарів замордувала. Користі жодної. Поліна перед нею вихлялась — у неї троє дітей було. Одна краща за іншу. І розумні, і гарні. Вищої марки. Сіма ночами плакала: навіщо Полінка їй очі коле своїми дітьми. Поплаче, поплаче — й на мене лізе. Раптом у нас вийде. У нас не життя, а мука. Кожну ніч мені мука була.

Спочатку нерви, потім це саме. І що? Та нічого. На мене така втома приліпилася, що я нічого не міг. Так і сказав Сімі: «Ти безплідна, і я тепер без сил. Давай помиримося на цьому місці. Живуть люди без дітей. І ми будемо». Я, між іншим, ще молодий був. У мене кров грала. А на Сімку гляну — і вся гра летить до біса. Сімка до Полінки. Щоб мені або лікаря влаштувала для поради, або бабу якусь знайшла. Полінка їй каже: «Тут не потрібен лікар, а молода гарна дівка. Я влаштую». Ну, підсунула мені. А я на відповідальній посаді, як опора нужденним. З Свою закрутилося. Я вважаю, Поліна заздалегідь розрахувала. І Лільку підключила.

Я кивав і не пив.

Мирону підливав.

Файда ковтне, дихне в глибину, і знову заводиться, як «студебекер» від рукоятки. Він і руками такі рухи робив, начебто рукоятку заводить. І не сів жодного разу. Я йому табурет під коліна — він відкине п’ятою. І далі.

— Мироне Шаєвичу, ви про свої низькі потреби припиніть. Гидко слухати. Ви мені про Поліну. Знали, що вона по моїх кишенях нишпорила? У вас же в хаті?

— Знав. У кімнату зайшов, коли вона хотіла розв’язати мішок. У неї не виходило. Попросила мене. У вікно визирала, щоб вас не пропустити. Я не зміг. Вона в кишеню кітеля полізла. Особисто. Щось дістала й у ліфчик собі засунула. Я їй, звичайно, сказав, що не треба. Тим більш із кітеля. З мішка ще так-сяк, а з кітеля з погонами… Вона цитьнула й ушилася. Що взяла? Важливий документ?

— Дурниці. Пшик вона взяла. А вас пов’язала. Спільник ви. Усі ви спільники.

Мирон присів на край табурета. Не присував до столу. Пам’ятав, що він далі стоїть, що він відштовхнув його. Відштовхнув начебто спересердя. Але запам’ятав. Присів, не промахнувся.