Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Далі — Зусель. Зовсім окремо. Нещасний випадок і основного не зачіпає. Треба буде — відповім за законом, відсиджу своє.

Я раптом подумав спокійно про відсидку. Виходять люди з в’язниці і живуть собі. Якщо не через політику — то нічого страшного. Родині відповідальності ніякої. Буде матеріально важкувато. Але багато мені не дадуть. Урахують особистість Зуселя. І мою теж урахують. Бойові нагороди. І таке інше. Головне — Зусель живий. А чи закопував я його — чи не закопував — довести важко.

Але спокій відвідав мене тільки на хвилину.

Залишалося ще одне невирішене питання. І воно стояло ребром.

Натяки про Лільку Горобчик.

Роззирнувся довкола. У порожнечі я перебував сам. Попереду — Десна зі своєю чистою водою, ззаду — зарості акації та інших дерев з кущами, в тому числі жасмину і бузку, які так обожнювала нюхати Любочка.

І все це віддати? Кому? Лаєвській? Та вона ж цим подавиться. Їй усе одно щастя не буде. Ні родини у неї більше не буде, ні дітей. А у мене — щастя вже є. Мені іншого не треба.

І який висновок?

Я подивився в небо. Мені здалося: я зараз знайду висновок.

Але мене покликала Свєтка.

— Мишо! Як добре, що ти тут! Я так і знала, що знайду тебе. — І звернулась до мене на «ти», звичайно, навмисне. Я це прийняв. — Увесь Вал оббігала. Мене мій сусід проклятущий аж надворі стеріг. Пропустити боявся. Я, як повернулася з магазину, він мене трохи не попідруки на ґаночок завів. Причому з такими словами: «Ви й самі, Світлано, не знаєте, як я вас і вашу маму поважаю. І з цієї хвилини буду поважати ще більше. Тут ваш знайомий приходив. Високий, гарний, чистенький такий, напрасований. Тільки-но пішов. У напрямку до Валу. Біжіть за ним спокійно, я за всім тут догляну, щоб хулігани вікна вам не побили, як місяць тому». Уявляєш, Мишо? Сам наші вікна роздербанив по п’янці, а тепер буде дивитися за хуліганами. А я ж одразу зрозуміла, що це ти заходив. А я з роботи рівно за десять п’ята прийшла, щоб тебе зустріти, а до мене сусідка забігла, модниця страшенна, у неї такі відомості, що в магазині на Менделєєва матерія продається гарна. А мені дуже треба. Ми з нею й побігли. Я розраховувала, ти почекаєш. А ти не почекав.

Свєтка зробила на обличчі скривджену гримасу.

— Яка знайома? Як прізвище? Де мешкає? Де працює? Швидко відповідай одним махом!

Свєтка вигукнула:

— Стороженко Ніна Володимирівна, Валова вулиця, будинок 3. Через дорогу від нас. Працює в порту, диспетчер. Незаміжня. У віці. Зовсім нецікава. Товста.

Я лагідно усміхнувся.

— Занадто швидко ти, Свєтко, відповіла. Не бреши. Кажи, куди і з ким бігала.

Свєтка потупила очі.

— Ну яка різниця. У жіночих справах. Тобі необов’язково.

Я наполягав. Навіть руку Світлані крутнув.