Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

— Ти одружений. Не рахується.

Я погодився, не рахується.

Свєтка осміліла.

— Ти мені давно подобався. А тут одне до одного. Що, я мушу сиднем сидіти і чекати нареченого? У мене нутро є. І нутро вимагає. А хто засуджує, той нехай стежить за собою.

Я підтримав:

— Правильно, Світлано. Правильно.

— Ну от.

Свєтка почала збивати подушку. Величезну, у вишитій наволочці. Білим по білому. З обшитими дірочками. Взяла собі на коліна і збиває. Як тісто.

— Сама вишивала?

— Ні. Мама. Придане її. Я теж умію. — Свєтка відвалила подушку від себе, підсунула за спину і всілася, ніби в кріслі.— Я багато чого вмію. Тільки нікому не треба. — Свєтка зробила вигляд, що буде плакати.

Я почекав.

Вона не заплакала. Не змогла.

— Поплач, Світлано. Поплач.

— Не виходить. Ти стовпом стирчиш, просто в очах темно від тебе. Сідай. Хоч поруч присядь.

Я присів.

Обійняв Свєтку за плечі і сказав так:

— Якщо не хочеш, не кажи більше. Я і сам тобі розкажу. Потім Лаєвська попросила тебе поширити серед мене чутку, що вона приходила до відділку зі Штадлером. А ще просила дістати їй почитати матеріали справи Горобчик Лілії Соломонівни. З архіву взяти. Начебто з цікавості. Начебто вона їй родичка. І ти зробила, як вона просила.

Я навіть і не гладив Свєтку по плечу, а так — підтримував. Приводу ніякого їй не давав, щоб вона переді мною розстелилася у повному сенсі слова.

Але вона, звичайно, не так мене зрозуміла.

А я не залізний.