Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Євка гукнула навздогін:

— Почекайте. Ще скажу.

Я повернувся. Став у дверях упівоберта.

— Кажи.

Євка засоромилася.

Потім підвела голову і процідила:

— А Лаєвська казала, що у вас з Лількою було. І дуже було.

Я махнув рукою:

— Йдіть ви всі до дідька. Баби дурні. Ти на своєму гачку сиди, а мене не чіпай. Не підчеплюся.

Із тим і пішов остаточно. І дверима не грюкнув. А якщо й грюкнув, то тихіше, ніж треба було.

І хоч я проявив стриманість, у душі у мене вирувала буря.

Заспокоювало одне — в голові, що у Лаєвської, що у Євки, панувала повна каша.

Чому мені був потрібен спокій? Тому що нерви у мене були на межі. Я переживав за Любочку, за дітей. Довид з Вовкою і Гришком не йшли у мене з голови. Зусель знову ж таки.

Щоправда, Зусель — окрема розмова. Непорозуміння. Але тепер непорозуміння ставало у главу кута і цим проклятущим непорозумінням Лаєвська тицяла мені в обличчя.

І, звичайно, Лілька Горобчик. І те, що в мене з нею нібито було.

Я рушив додому. Час наближався до п’ятої і на мене чекала ще Свєтка.

Хотілося перевдягнутися в чисте. Нижня сорочка під кітелем змокла. Ремінь перетискав ребра, аж у серце відбивалося. Я навмисне перетягнув ще тугіше на одну дірку. Не знаю для чого. Але навмисне.

Що Лаєвська якимось чином підключила до своїх ігор Свєтку, стало для мене ясно. Але якого біса Свєтка їй піддалася? Та хоч за сукню в горошок. У талію. З вирізом. Як у небіжчиці Горобчик.

І Євка, і Свєтка — несвідомі. Їх візьми за руку і веди. Вони і поплентаються за своєю вигодою. А вигода копійчана або зовсім збитки.

Лаєвська — інша. Лаєвська у повній свідомості. І небезпечна.