Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

І звідти мені прокричала, начебто ненавмисно:

— А ви ножик у руці не тримайте. У вас кулак затерпнув. Аж побілів. Ви ножик на стіл покладіть. Не порвіть тільки нічого.

І правда. Ніж залишався у мене в кулаку. І мій кулак був білий-білий.

Лаєвська ще кілька разів ходила взад-уперед: то цукор принесе, то карафку з наливкою. То чарки.

— Ну, сідайте, Михайле Івановичу. У ногах немає правди. То що ви кажете? Цим ножем і вбили Лілію Горобчик?

Я зібрався було відбрити її і навіть піти. Але присів і присунув стілець близько до столу. Мої руки лежали на колінах.

Лаєвська налила чаю, підклала собі на блюдце шматок булки з маком. Підібрала ложечкою мак, який осипався, — гіркою вгору, назад на скоринку. Потім згребла в пучку і кинула собі в рот.

— Я з вами по-домашньому. Можна сказати, без зайвої культури. Культура завжди заважає. Церемонії різні, фіґлі-міґлі. Мені Лілечка розповідала. Ви проти церемоній. Ви з жінкою любите поводитися із силою. Якщо вона не проти, звичайно. А Лілечка була не проти. Скільки вона про вас мені розповідала! Неможливо уявити, скільки я вислухала її слів. Виключно про потяг до вас. І про ваше кохання до неї. Невже вона все вигадала? Га?

Я дивився на Лаєвську очима і розумів, що очі у мене зараз нехороші. І краще б мені опустити погляд і дати собі перепочинок.

Лаєвська жувала халу і запивала чаєм. Вона не дивилася на мене. Вона дивилася кудись убік. Я кинув погляд туди ж і побачив на стіні великий цвях. А на цвяшку висів картуз. Я впізнав його відразу. То був картуз Зуселя. Я запам’ятав його, тому що закривав ним обличчя Зуселя в могилі на Троїцькій горі.

Лаєвська підвелась і затулила від огляду картуз.

— А зі Свєточкою у вас серйозно? Як із Лілечкою чи ще серйозніше? Світлана — дівчина приваблива. Але дурна. Всі мізки собі на машинці відстукала. Бідна.

Я згадав про квиток у кіно. Гроші не віддав. Забув. Свєтка не нагадала. Сором уколов просто в серце. Внутрішньо пообіцяв собі віддати з надбавкою. З цукерками.

Лаєвська торкнулася картуза, немов речі у музеї:

— Дуже я переживаю за Зуселя без Малки. І за Довида. І за хлопчиків. Намітила поїхати провідати. В неділю. Може, разом? Хлопчики зрадіють. Ви для них велика людина. У формі. З пістолетом. Йося у вас. Братик їхній рідний. А Любочка коли повертається? Я за нею скучила. І за Ганнусею. Навіщо ви її відправили від себе, не розумію. Їй вашої уваги треба, а не повітря з харчуванням. Але ви про увагу не враховуєте. Це й Лілечка зауважувала.

Усе це Лаєвська казала спиною до мене. Як артистка на сцені. І сцена розташовувалася в районі зуселевого картуза.

Я рішуче сказав:

— По-перше, поверніться до мене обличчям, громадянко Лаєвська.

Не повернулася. Смикнула плечем.

— По-друге, я вам не баба-пліткарка, якій ви найнялися підштаники кроїти.