Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

— Він завжди вдома. Не працює ніде. Неробочий елемент, дармоїд. Можу збігати зараз.

— Ні, зараз у мене термінова справа. Після чергування зайду. Не бійся.

Артистка Свєтка гарна, але дурна. І весь її вигляд виказував, що їй не страшно, а навпаки, хочеться мене до себе заманити. По-дружньому.

Повернувся в кабінет. Попитав натяками у товаришів, чи не шукав мене вчора хто-небудь. По коридору погуляв, теж з’ясував щодо відвідувачів по мою душу. Ніхто нічого.

Термінової справи у мене на той момент не було. Зате треба було подумати. Добре подумати і зробити висновки щодо поточного моменту.

Попрямував в міський парк за Червоним мостом. Сів на нашу з Любочкою улюблену лавку біля пам’ятника Сталіну. Під кущем перського бузку. Немовби образ Любочки викликав. Навіть морозиво собі купив на її честь.

Підсумки такі.

Лаєвську я пересидів. Перетерпів. Сама виявила занепокоєння. Пішла на відкриту провокацію. Показала прилюдно, що шукає зі мною зв’язку. Притягла Штадлера для наочності. Отже, їй Довид устиг донести з моєї розповіді, що Штадлер був із Зуселем у мене вдома. Взяла Штадлера за комір і притягла. Мовляв, і Веніамін Якович, німий інвалід, у неї в руках. З усіма його відомостями про візит Зуселя.

Прийти вона прийшла. А якби я на місці виявився? Результат розмитий вийшов. Їй у міліції рота роззявляти ні до чого. Не на це вона розраховувала. Звідки вона дізналася, що я у від’їзді? Вчора я перебував у Количівці. Їздив з розробки.

Причому пішла просто до секретарки. Під кабінет начальника. А їй же прекрасно відомо моє робоче місце. Йшла б туди. Ні. В кабінет не заходила. У нас там завжди хтось є.

Отже, стежила за мною Лаєвська у всій своїй красі? Я б її помітив. Її не помітити ніяк не можна. Або посилала когось, щоб стежив за мною.

Інакше — ніяк. Але навіщо? Витрачати своє немолоде життя на мене як такого? Доводити до сказу, мучити, у тому числі і дружину, і дітей?

Психічна атака. Усе довкола психічна атака. І записка на столі у мене в хаті. І приїзд в Остер буквально по моїх слідах.

Я їв морозиво машинально. Кулька між двох вафельок крутилася підшипником. І вискочила. Упала на чобіт. Тут же налетіли горобці. Шугнув їх ногою.

Отже. Будьмо відверті — Лілія Горобчик. У ній справа. У ній початок і в ній кінець.

Піднявся. Нещадно розтер залишки морозива.

Жмутком трави витер чобіт. До блиску.

Шлях мій лежав точно. До Лаєвської.

Хвіртка була відчинена. Двері в хату теж.

Поліна Львівна лежала на тапчані. Дрімала. Але з рук уздовж тіла я визначив, що дрімота — удавана. Долоні напружені. І розташовані під незручним кутом. Напевно, побачила мене у вікно здалеку або почула хвіртку і зайняла позицію для зустрічі.