Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Але що я міг зробити?

А в кінці червня Свєтка вислідила мене з круглими очима:

— Штадлера знаєте?

— А що таке?

Штадлер був мій таємний співробітник, і не Свєтчине діло цікавитися.

Але вона лізла мені просто в обличчя:

— Німий. Жидуватий. Правильно?

— Не жидуватий, а людина єврейської нації. Далі?

— Еге ж. Дуже єврейської. Заходив учора сюди. І не сам. Із фіфою. З губищами наквацяними. Аж гидко дивитися. У такому віці, а квацяє. Шукали вас у терміновій службовій справі. З губищами каже: «Я — Лаєвська Поліна Львівна, а це — товариш Штадлер Веніамін Якович. Він погано почувається зі здоров’я і німий, то я його супроводжую. Він хотів би зустрітися з товаришем слідчим Цупким». І дивиться на мене, ніби я їй вас із-під столу дістану. Я їй кажу, хоч і не зобов’язана: «Товариш слідчий на завданні». Вона: «А коли буде на робочому місці? Він же й з громадянами має говорити, а не тільки по місту мотатися». Я відповідаю: «Щоб такі, як ви, жили спокійно, товариш слідчий і мотається туди-сюди. А ви напишіть заяву і залиште. Я передам». А вона з усмішкою прогавкала: «Ніяких заяв писати не буду. І товариш Штадлер не буде. Нам особисто треба». А той товариш Штадлер ледве стоїть на ногах. Я кажу: «Ви, товаришу Штадлере, присядьте. Відпочиньте. Нам непритомні тут не потрібні. Тут багато хто зомлівав. Не допомагало». Баба Штадлера хап за руку і повела на вихід. А він іде — чисте теля. Я вам точно кажу — баба і є головна. А він при ній.

Свєтка дивилася на мене із задоволеним кривлянням.

Я її похвалив:

— Правильно, Світлано, з такими нахабами треба без зайвих слів. У мене ця Лаєвська проходила свідком. І що їй треба, не уявляю. А Штадлера не знаю. Але все одно — шкода, не поговорив з ними. Раптом треба людям допомогти.

Свєтка скисла:

— Допомогти… Ви мені допоможіть. У мене сусід з глузду з’їхав. Ночами в стінку кулаками б’є. Мама боїться. Я не сплю. Зараз залишилася зовсім сама. Мама в село поїхала на тиждень. А мені з буйним за стіною? У нас стінки знаєте які — саманні. Кулаком вгатить — розвалиться. А там я. Сама. Беззахисна. Ось і виходить — у міліції працюю, а користі нема.

Під кінець своєї промови Свєтка скисла з наміром пустити сльозу.

Цього я допустити не міг.

Поклав їй руку на плече і кажу:

— З’ясую, що за фрукт. Налякаю. Без захисту не залишишся.

— Коли прийдете? — Свєтка з нетерплячки аж навшпиньки встала.

— Коли він удома з’являється?