Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

— Максе, ти не розумієш, я про інше. Чому ти так зрадів його смерті і, головне, чому так хотів його смерті, адже за умовами бою він, програвши, мав піти?

Макс подумав.

— Не знаю. Чесно. Мабуть, тому, що це був найліпший варіант.

— Для кого?

— Для нас усіх. Це цілковита впевненість, що надалі у нас не буде неприємностей із цього боку.

— А от я не певен, що те, що ми з тобою зробили, не повернеться до нас бумерангом, і не лише до нас.

Андрій помовчав, потім тихо додав:

— Я навіть не знаю, навіщо тобі все це кажу. Мені, власне, байдуже, що ти про мене думаєш і як сприймеш те, що я піду. Це… не важливо.

— Так, я знаю, — зітхнув Макс. — Мені здається, що ти пішов на відвертість лише тому, що не бажаєш залишатися на самоті, можливо, ти боїшся самого себе… Але навіть коли б я й хотів, усе одно з тобою не пішов би. Там на мене ніхто не чекає, а тут я потрібен. Та і не певен я, ти вже вибач, у тому, що все… що все дійсно так і є, як ти кажеш.

— Якби я сам був у цьому певен…

— От бачиш.

Макс розлив залишки віскі й пішов за новою пляшкою.

— Утримувати тебе я, звичайно, не буду, — продовжував він, копирсаючись у шафі, — не маю права. До того ж це буде… гріх.

Андрій кинув на нього швидкий погляд, але Макс відвів очі.

— Я залишуся з ними, — кивнув він на двері, — і гріхи свої розділю з ними, а вони свої — зі мною. А тобі… щасти.

Макс поставив пляшку на стіл, підніс склянку.

— Будемо жити, — сказав, як колись, давно-давно.

Як колись, давно-давно, вони обійнялися. Із склянок вихлюпнулося трохи спиртного.

— Ти надто багато п’єш…

— Плювати, — махнув Макс рукою.