Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

— А ну ж бо, дай мені свої очі…

Із машини випнулася волохата лапа і потяглася до Андрія, видовжуючись, мов гумова.

Андрій сахнувся. Підстрибнуло і закалатало, неначе розхитаний маховик, серце.

«Утікай! Утікай!» — розпечений мозок даремно надсилав накази ногам. Вони зрадили його, вони відмовилися коритися, вростаючи в асфальт густим ворухливим корінням.

Рука вже була поруч. Холодні пальці торкнулися повік і раптом перетворилися на пульсуючі фіалковим світлом щупальця, схопили, стисли голову, ламаючи.

Андрій роздирав груди в даремних спробах закричати: повітря не було, і з тремтячих голосових зв’язок злітало лише жалюгідне шипіння.

— Ого-го, який біфштекс! — загорланило чудовисько, підтягуючи до себе здобич.

Тротуар перетворився на транспортерну стрічку й поніс Андрія до машини. Нещасний зробив мляву спробу звільнитися, та спрут, регочучи, лише міцніше стис німіюче тіло. Із чорного смердючого язика скочувалася тягуча отруйна слина.

…Він лежав на вогких простирадлах, хапаючи запаленими вустами невловиму ранкову прохолоду, і безтямно дивився на золотаві сонячні промені у вікні.

Сон… То було лише нічне жахіття. Немає ніякого монстра в «Опелі», немає міста-мерця, і на столику мирно цокотить-поспішає знайомий старенький будильник без скла. Місто вже давно прокинулося, і з вулиці долинав багатоголосий ранковий гомін. Сон…

Тоді чому кімната сповнена миготливого серпанку того ж таки болюче-фіалкового світла? І так ріже очі…

Він ледве зіпхнув неслухняне тіло з ліжка й поплентався до дзеркала, в якому відбилися тьмяні, наче намальовані, очі й скуйовджене волосся, кожен дотик до якого віддавав у мозку тупим болем.

Андрій ковтнув неіснуючу слину.

«Дивно, лише дзеркало завжди вільне від синьо-фіалкового…» — чомусь подумалося йому.

— Ти — мій!!

Андрій рвучко повернувся. Нікого. Рот знову наповнився солоним. Уже не звертаючи уваги на біль, що рвав тіло, чоловік кинувся до ванної. Знудило.

Він застогнав. Зазвичай усе це тривало годину-дві, а потім раптово припинялося. Але що то були за години…

Андрій знав, що коли-небудь фіалковий світ не зникне, залишиться назавжди, і тому тримав у шухляді безвідмовний «Браунінг-автоматік». Бо іноді слідом за фіалковим приходило Червоне.

Із кімнати долинув шурхіт. Стіл хитнувся, і з нього з гуркотом вивалилася шухляда. Пістолет брязнувся на підлогу, підстрибнув і, пролетівши через усю кімнату, скочив Андрієві до руки, яка, підкоряючись чиїйсь волі, почала повільно підніматися.

Мов уві сні, він спостерігав, як чорна цівка минула бік, груди… Крізь проріз прицілу Андрій бачив, як рваними поштовхами під металом спухає та опадає шкіра. Там, де серце…