Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Дивно, та страху не було зовсім. Андрій розумів, що то кінець, і чекав на нього. Він ХОТІВ ЦЬОГО.

Аж раптом втрутилася інша сила. Невидима рука вдарила по зброї, змусила її опуститися, крижаною неміччю скувала пальці. Потім «Браунінг» знову поповз угору. І знову зупинився, тремтячи.

Якусь мить здавалося, що жодна зі сторін не переможе в цій мовчазній боротьбі й що рука так і залишиться наполовину підведеною, неслухняною, мертвою…

Та ось один за одним його пальці розтиснулися, випускаючи зброю. Андрій побачив, як десь за обрієм люто спалахнули сині блискавиці, наче хтось розчаровано зітхнув.

Він отямився біля столу. На підлозі скоцюрбився «Браунінг», закляклий, наче покійник. Він і жахав, мов покійник. Жодна сила тепер не змогла би примусити Андрія торкнутися до пістолета.

— Ти — мій…

Світ побляк. Його вже заливала фіалкова фарба, за якою навіть вікно на відстані двох кроків перетворювалося на каламутний прямокутник.

Щомиті здригаючись, Андрій заходився похапливо вдягатися. Здавалося, що ззаду його от-от схоплять. Руки не слухалися, він не міг втрапити у рукава куртки, що в’юнилися, мов гадюки.

Швидше до міста, у цей мурашник двадцять першого століття, з його смогом, розпеченим асфальтом, безладною людською метушнею. Людською… Зараз Андрієві було конче потрібно, аби поруч була хоча б одна людська істота.

Ледь не задихаючись від істеричного бажання побігти, утікаючи від того, що дихало йому в спину, Андрій, тримаючись за стіну, вийшов із квартири.

Десь нагорі, на сходах, лунали гучні кроки. Уявлялося, як у фіалкових сутінках за ним скрадається мисливець, готуючись запхати здобич до велетенської задушливої торби.

Панічно озираючись, Андрій щосили наліг на двері під’їзду — і його аж викинуло у сліпуче світло.

Сонце витискало з очей, що настраждалися за ці безкінечні хвилини, рясні сльози, грало небесним вогнем у безхмарній блакиті й навіть не здогадувалося про існування Андрія. На задвірках під акомпанемент кроків перехожих галасували очманілі від травневої спеки горобці. Усе прозоре. Усе невагоме. Немов нічого того й не було…

Чорний павук, який ще мить тому лоскотав нутрощі своїми волохатими лапами, відступив, забився на самісіньке дно душі — залишилося лише легке коливання павутиння. А може, справді нічого й не було?

Андрій провів долонею по розпашілому обличчю. Бігли перехожі, заклопотані власними проблемами. Повз нього, повз нього… Пірнали в будинки, притискаючи до себе пакунки з покупками, поспішали до автобусної зупинки, ледь ковзнувши поглядом по самотньому чоловікові з розгублено-неуважними очима.

Ще мить тому він кинувся б до першого-ліпшого з них, аби лише не бути самому. А тепер вони такі чужі, такі далекі…

Андрій зітхнув. Забитися б зараз у якийсь куток, посидіти мовчки, зовсім бездумно, і щоб поруч — нікого. Щоб заколисували м’які поштовхи крові у скронях, усе ще занімілих після недавнього страхіття.

Певне, краще за все піти до Резо. Невеличкий бар, що його тримав мовчазний грузин, у цей час зазвичай був порожнім.

Зовсім поряд заверещали від натуги гальма.

— Ти що, осліп, ідіоте?! Якого дідька пхаєшся під колеса?!