Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Червонопикий чолов’яга витріщився на Андрія білими від переляку очима.

Там-там, там-там — розпирало груди серце.

— Я тобі зараз протру очі, аби краще бачив!

Андрій позадкував, наштовхнувся на стару лаву і майже скотився засміченими східцями до вітрини якогось магазинчика.

А від дороги і далі лунали прокльони водія:

— Розвелося наркоманів, мов скажених собак! Стріляти вас нікому!

Але з машини він так і не вийшов, бо в цьому районі можна було запросто залишитися без гаманця. «Опель» ревонув і помчав до центру міста, аби там влитися до залізного потоку, огорнутого бензиновим чадом.

Приголомшений Андрій довго дивився йому вслід, навіть не намагаючись розібратися у сплутаному шматті думок. Пістолет, спрут, червона м’ясиста пика в «Опелі»…

Він трусонув головою. Здавалося, в ній застряг уламок нічної мозаїки і час від часу спалахує, мов курний смердючий фальшфеєр.

— Дядьку, дайте п’ять копійок, — смикнув Андрія за рукав хлопчина років дев’яти, — дайте, га?

— Що?

— П’ять копійок…

Андрій скуйовдив йому нечесане волосся і млявою ходою почвалав геть, одразу забувши про жебрачка.

— Фью-у… — покрутив той пальцем біля скроні вслід Андрію.

Поруч із припорошеною вітриною букіністичного магазинчика гостинно розчинив двері акуратний бар. У прохолодній залі за стійкою нудився на самоті справжній велетень. Побачивши Андрія, він відклав газету, і на його обличчі розпливлася радісна усмішка.

— Вай, Андрію, дарагой!

Він підвівся на увесь свій двометровий зріст і широко розвів руки:

— Скільки літ… Чому не заходиш? А я саме свіжого пива завіз, питимеш?

— Мабуть…

Андрієва рука потрапила до залізної долоні Резо.