Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Вона є, — сказав Микола Михайлович, — є.

Розмовляли впівголоса, наче при покійнику. Сашка не полишало відчуття якогось тиску, наче над головою було підвішено багатотонний тягар, який міг щохвилини обірватися. Якоїсь миті він відчув щось нелюдське, ірраціональне, що всоталося навіть у повітря цих місць. Не можна було пояснити, не можна було визначити, в чому воно, але воно було, це нелюдське. Чиясь чорна аура важко накрила й село, й озеро, й ліси навколо нього. Йде Тінь Люцифера… Ні, не так. Не так. Якесь сьоме відчуття підказувало, що це з’явилося тут набагато раніше, ніж світ дізнався про Аномалію. І воно зростало… Тепер він розумів, чому чаклун так рветься до церкви. Довго витримати це людина не зможе, її зімне, підкорить собі, а потім, висмоктавши, повільно вб’є сконцентроване тут зло. — Страшно, так? — почув він шепіт Штепи, від якого пересмикнуло й Макса. — Ласкаво запрошуємо до пекла, приблизно так воно й виглядає.

Церкву вони знайшли на самісінькому краю села. Власне, то був невеликий дерев’яний храм, скособочений від часу. Поруч із ним рівним електричним світлом горіли вікна будинку, в якому мешкав священик.

Макс здивовано прицмокнув язиком:

— Треба ж, зовсім не сподівався зустріти в Богом забутому місці такі прикмети цивілізації, як електрика. Так, Миколо Михайловичу, — посміхнувся він, побачивши на обличчі чаклуна подив, — це вам не Англія, не Європа. У таких ось північних чи сибірських селах не те що світла, часто-густо й хліба не бачать.

Він посигналив раз, удруге. За високим частоколом загавкав собака. За хвилину на подвір’ї загорілося світло, деренчливий старечий голос прикрикнув на псів і запитав:

— Хто там?

— Іване Андрійовичу, це Штепа, я вам писав.

— Зачекайте, приберу собак, — відповів старий по паузі.

Штепі ставало гірше. Нашвидку перев’язана рана кровоточила, його била пропасниця. Здається, починалася гарячка. Івченко з Бариновим внесли його до будинку на руках. — Обережніше, тут високі східці, — священик ішов попереду, показуючи дорогу.

У просторій світлиці було тепло й затишно. В оздобленій кахлями печі потріскували дрова, м’яко світився плафон під стелею. Посеред кімнати стояв масивний стіл із чотирма стільцями, а біля стіни — диван у кольоровому чохлі, на який і поклали Штепу. — Не можна нині ночами їздити, — бурмотів священик, допомагаючи Сашкові роздягати Миколу Михайловича, — нині багато всілякої нечисті з’явилося, і людей, і… Не проти ночі будь згадані.

Господарю будинку було вже під сімдесят. Ріденька сивувата борідка робила його ще старішим, пальці покрутив артрит. Але рухався він напрочуд швидко. Вибіг до сусідньої кімнати, приніс подушку, підклав під голову пораненому, подав горнятко з водою. До кімнати ввійшла невисока повна жінка років на п’ять молодша за чоловіка. Побачивши Штепу, тихенько заголосила, зникла за дверима і за хвилину з’явилася з чистими рушниками, бинтами, коробкою з ліками.

— Господи, як це з вами сталося…

— Нічого, — проскрипів Микола Михайлович, — не треба медикаментів. Завтра буду мов новий. Мені б окрему кімнату та пару літрів окропу, трави запарити. — Катю, закип’яти воду, — розпорядився отець Іван, — на стіл потім щось збери, гості з дороги.

— Я не буду, — відмовився чаклун, — а молодь нагодуйте. Іван Андрійович кивнув.

— Обов’язково. Помовчавши, він сказав:

— А ви мали рацію — вони з’явилися. Два дні тому приїхали шестеро. А вчора ще дівок якихось із собою привезли. Вони у Тетяни Рибалихи живуть та у Сашка Рудого. Ніколи б не подумав, що то може бути правдою, ну, чаклуни тобто, капище, жертвоприношення.

— Але ж ви священик.

— Так то воно так, але… Священик теж людина. І, як будь-яка людина, боїться Сатани. Увесь час здається, що він десь далеко, що й ти, і люди, які поряд із тобою, — надто дрібні фігури для нього, а виходить… — Ви б провели мене до кімнати, — попрохав Штепа, — мені потрібно лікуватися, час минає. Якщо не заперечуєте, завтра побалакаємо, гаразд? Мені треба багато чого встигнути, а надворі вже ніч.

— Авжеж, звичайно, ходімте.