Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Сашко, ти теж іди зі мною.

Старий провів їх до невеликої кімнатки на дальньому боці будинку. — Тут донька жила, доки не поїхала до Пітера навчатися, та так там і залишилася. Зараз рідко приїздить.

В охайній спальні стояло широке дерев’яне ліжко, трюмо з букетиком штучних квітів у скляній вазі, шифоньєр зі світлої деревини та вузенька книжкова шафочка в кутку. Все було чистеньке, доглянуте, ліжко акуратно застелене, на ньому, за давньою сільською традицією, височіла піраміда подушок. Верхні, найменші, були вишиті чудовими візерунками з квітів та півнів.

— Хто це у вас рукодільничає?

— А, це Катя, вона ж з України. Її родину вивезли на Північ, коли їй було лише чотири роки.

— Хто вивіз? А, так, — похопився Сашко, — зрозуміло.

— Ну, розташовуйтесь. А я принесу води, мабуть, уже закипіла.

Священик вийшов.

Сашко допоміг Миколі Михайловичу зняти светра, штани, оглянув набряклу кров’ю пов’язку. Рана виглядала капосно, починався сепсис. — Нічого страшного, завтра як огірочок буду, — заспокоїв його Штепа. — Подай-но мою сумку.

Покопирсавшись у ній, чаклун дістав зошит у товстій коленкоровій палітурці, кілька пакетиків із травами, скляночку з якоюсь рідиною.

— Що йому відомо? — запитав Сашко.

— Ти про Івана Андрійовича? Ну, він знає, що у давньому язичницькому капищі на березі Сейдозера відбудеться шабаш сатаністів, на який вони з’їжджаються з усіх усюд, що будуть людські жертвоприношення. І про Тінь Люцифера йому теж відомо. Знає про те, що вона… Чим вона є насправді. — Ну ви й… — образився Івченко, — нам із Максом майже нічого не кажете, а тут… людині, яку навіть не бачили ніколи. — Мені потрібен союзник у цих місцях, — проворкотів чаклун, — не просто союзник, а саме священик. Річ у тому, що є певний тип людей, яким нема ходу в храм Божий. Зараз ми за п’ять кроків від церкви, на освяченій землі, і благодатна енергія храму захищає нас від нечисті, яку на нас можуть нацькувати. Ти ще не забув, як це буває?

Сашко здригнувся.

— Забудеш тут…

Він помовчав, розмірковуючи, як краще почати розмову про те, що ані на хвилину не давало спокою, та чаклун сам сказав: — За Наталі не турбуйся. Сподіваюся, що з нею нічого не трапиться і скоро ви зустрінетеся.

— Ви казали, що вам відомо, де вона.

— Я такого не казав. Я знаю, в кого вона, хто її викрав. Та засідка… Там були не лише спецназівці, за сутичкою спостерігала ще одна… людина. Дочекавшись слушної нагоди, вона нанесла удар, як вважає, для мене смертельний.

— А насправді?

— Побачимо, — коротко відповів чаклун.

Щось у тоні, яким говорив Штепа, Сашкові не сподобалося. Той начебто зовсім не був засмучений зникненням дівчини, скоріше навіть задоволений, хоча намагався цього не виказувати. — Я не розумію… Я готовій поклястися, що поруч із нами нікого не було. Наталі зникла просто в мене з-під носа. — То був один із чорних магів, які входять до Внутрішнього Кила. Сильніших за них нема нікого. Кажуть, деякі з них живуть не одну сотню років, щоправда, я таких не зустрічав. Такий чаклун здатен перевтілюватися практично в будь-який предмет: у туман, вітер… Здатен перетворити на звичайнісіньку хмарку будь-яку людину. Ти гадаєш, перетворення людей на ведмедів чи жаб лише казки? Зрештою, людське тіло — лише набір хімічних елементів, зчеплених у певній послідовності.