Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Росія, Кольський півострів, 20 кілометрів південніше Ревди, 15 листопада 20… року. 22.00

З усіх боків машину стискала ніч, і здавалося, що джип мчить вузьким тунелем, прорубаним фарами у чорній нерівній скелі. Час від часу авто чіплялося за її шорсткі боки, коли колеса потрапляли в щедро розкидані по дорозі ями, і машину кидало від узбіччя до узбіччя. Сашко все ще не міг оговтатися від зникнення Наталі. Кілька разів, незважаючи на очевидну дурницю, якою був цей вчинок, він вимагав зупинити машину й отримував брутальну відсіч Макса. Миколі Михайловичу стало зовсім погано. Прикривши повіки, він лежав на задньому сидінні, зрідка стогнучи. До Сашка долинало його важке, з хрипами дихання. Навіть у темряві було помітно, який чаклун блідий. — Дивно, — пробурчав Макс, — таке враження, що він втратив забагато крові, а поранення навіть на середнє не тягне. — Не рана, — розліпив губи чаклун, — я витратив надто багато енергії на захист… Треба відновлюватися… Треба їхати…

— А Наталі? — скипів Івченко. — Як же Наталі?

— Він забрав… Ховався… я… я не зміг… проґавив. Надто щільною була негативна енергія. Не побачив…

— Хто? Про кого ви?

— Він використав їх… Вони лише відволікали… Йому було відомо, що я зможу їх відчути, і підставив нам, а сам напав… несподівано. Тепер Наталі в них. Добре… Це добре… Клята тварюка зробила помилку, забравши її. Добре…

— Він марить, — зрозумів Сашко.

Штепа увіп’яв у його плече сильні жорсткі пальці.

— Це чаклун… То був один із чорних магів Внутрішнього Кола… Організував засідку і викрав її, знає, що я можу використати її як посилювач. А не знає того, що… Вони поплатяться… — Чорт. — Макс знову ледь вирівняв машину на повороті і похитав головою. — Треба терміново знайти, де переночувати. Будь де. — Ні, — пробурмотів чаклун, — скоро буде село Зеленодол. Там священик… До нього. Лише в церкві можна почуватися в безпеці від чорних магів… Він відкинувся на спинку сидіння й заплющив очі. Голова звісилася, руки впали на коліна.

— Стій! Зупинися! З ним щось не те!

Макс загальмував. Сашко перегнувся через підголівник, прислухався, ловлячи дихання Штепи, потім почав шукати сонну артерію.

— Не може бути, — розпачливо бурмотів він, — не може…

Кілька довгих миттєвостей він сидів, намагаючись зібратися з думками, і раптом зрозумів.

Сашко розреготався, істерично, давлячись повітрям:

— Та він же спить… Він спить! Баринов вийняв із кишені фляжку.

— На, ковтни. Щось ти зовсім здав.

— Та пішов ти! — розлютився Сашко. — Теж мені супермен! Подивився б я на тебе…

— Не втрачай глузду.

— Та добре було б, але не виходить.

Коньяк полився в шлунок, мов вода. Сашко навіть не помітив, як посудина спорожніла. Він із жалем покрутив флягу в руці й відкинув у глиб салону.

— Якби знав, де її шукати, пішки пішов би.