Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Але ти цього не знаєш, тому заспокойся. Придумаємо щось. Тобі не здається, що нашому чарівникові щось відомо? Зачекаємо.

— Ага, чекати… — Сашко відвернувся. Макс увімкнув передачу й рушив.

— До речі, тобі відомо, хто влаштував на нас полювання?

— Комітетники? — байдуже запитав Івченко.

— Точно. І знову «Альфа», я цих хлопців за версту впізнаю.

Чи у них більше нікого нема, чи наш супротивник просто не контролює всю структуру, хоча, якщо помислити, то це одне й те ж…

Він усміхнувся.

— Вони набагато впевненіше почуваються в містах чи в салоні літака. Не вихваляючись, скажу — в польових умовах спецназівець ГРУ дасть їм сто очок фори. Що ми й зробили.

— Я — не спецназівець ГРУ, — мляво заперечив Івченко.

Після випитого Сашко вже не тремтів, тіло стало ватним, м’яким…

— Ти теж молодець, — запевнив його Макс, — трьох поклав. З нас із тобою вийшла чудова команда.

— І Штепа одного… — навіщось сказав Сашко. Макс затнувся.

— Так, я бачив.

Попереду замиготіли вогні.

— Чаклун казав, повинно бути село, — нагадав Сашко.

— Угу. І, судячи з мапи, досить велике.

— Воно не може бути великим, — раптом слабким голосом заперечив Штепа.

Він крекнув, зручніше вмостив ногу і додав:

— Шукайте церкву.

— Та зрозумів я, зрозумів, — буркнув Баринов, — знайдемо, нікуди не дінеться. Микола Михайлович мав рацію. Село, що розкинулося на березі Сейдозера, колись справді було велике, до півтисячі дворів. А тепер добру половину будинків було покинуто, а частину зруйновано. У вікнах багатьох із тих, які, здавалося, мали хазяїв, світло не горіло, і Сашко підозрював, що їх теж покинуто, можливо, зовсім недавно. — І де тут церква? — Баринов вдивлявся в абсолютно безлюдні вулиці.