Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Сашко, Макс…

Штепа, похитуючись, підвівся, спробував іти, знову впав.

— Треба йти… Це… це…

Макс підхопив чаклуна під руку, допоміг підвестися і штовхнув Івченка.

— Чого став?

Звук був уже зовсім поруч. Від розгонистого низького гудіння дрібно затремтіла земля. Сашко побачив, як зовсім низько, над самими верхівками карликових беріз, в їхній бік повзла груба чорна маса, розтікаючись уздовж дороги наскільки вистачало погляду. Навіть здалеку відчувався її холод. Неземний, не з цього світу холод. Вони спотикалися, задихалися від снігової мли, піднятої вітром, що народився в надрах тієї маси, а чорне Щось повільно, але невідворотно насувалося. — Та допоможи ж мені, інакше не встигнемо! — прохрипів Баринов, майже тягнучи на собі Штепу. — Це — темрява… Це реакція темряви на пролиту кров, — бурмотів чаклун, — розплата… Я ж казав, тут не можна вбивати. І вони теж знали… Навіщо ж вони… Господи… — Він заскреготав зубами чи то від болю, чи то від гніву та страху. — Потім, потім обурюватиметеся, зараз нема коли. — Макс зручніше перехопив його руку.

Моторошна маса наближалася, до неї залишалася якась сотня метрів. Уже було видно короткі сині іскри, що ледь вловимо спалахували й одразу ж згасали у важкому безформному Щось, яке було дуже схоже на стіну щільного, відчутного на дотик туману. І ця стіна коливалася… А ще запах… Пахло… Так, тепер Сашко знав, як насправді пахне смерть.

— Сюди… Вже недалеко, тримайтеся… Попереду з’явився величезний «рейнджровер».

— Швидше.

Баринов допоміг завантажити знесиленого чаклуна, стрибнув за кермо і, озираючись на Щось, яке наближалося, повернув ключ запалювання. Холодний двигун невдоволено рикнув, чхнув раз, другий і замовк.

— Диявол!

Баринов люто повернув ключ, двигун повільно, неохоче заворушився і нарешті завівся. Макс увімкнув передачу, додав газу, машина стрибнула вперед і знову заглухла. Баринов загарчав, проклинаючи і Бога й чорта. Чорне підійшло впритул, уже потяглися до машини слабенькі ще, окремі мацаки. І тут Сашко побачив у цій імлі, що здавалася ще щільнішою у світлі фар, тіла. Тіла тих, що тільки-но на них нападали. Ось одне, коливаючись і кружляючи, мов у повільній водяній воронці, поринуло у в’язку і, здавалося, напівживу масу, на мить випірнуло, наче намагалося вирватися, втекти від неминучого, і знову пішло в Ніщо. Назавжди. Шепіт. М’який, ледь чутний, оманливий шепіт шелестів, підкрадаючись до машини, — похитуючись на своїх жадібних хвилях, манив, обіцяючи забуття… «Рейнджровер» рвонувся, обдираючи боки об чіпкі лапи чагарнику. Він утікав. Але не від небезпеки, а… до неї!

— Що ти робиш?!

Сашко, не пам’ятаючи себе від страху, раптом щосили заліпив Максові у вухо, той аж ударився головою об стійку.

— Що… блін!!!

Він крутонув баранку. Авто, ледь не перевертаючись, круто розвернулося, розорюючи тугий сніг і відбиваючись могутніми колесами від рухливих чорних потоків, і рвонуло геть від моторошної чорної стіни. Баринов струсонув головою, відганяючи залишки навіювання, злобно вишкірився у вікно й погрозив кулаком:

— Я тебе, тварюко!..

— Швидше, швидше… — забурмотів Штепа, — воно може наздогнати. Вітер уже ревів. Машина мчала у сніговій віхолі, намагаючись обігнути монстра і вискочити на дорогу раніше, ніж її накриє чорна пливка смерть. Натужно ревів двигун, колеса, зчеплені диференціалом, розпорювали сніг майже до самої землі, кидаючи у мацаки, що тяглися за машиною, гострі білі грудки. І раптом усе скінчилося. У світлі фар промайнула вільна від чудовиська дорога, машина стрімко вилетіла на колію, пішла юзом.

— Дарма, тепер ми вискочимо…

Матюкаючись крізь зціплені зуби, Макс учепився в кермо, намагаючись повернути величезне авто на дорогу, і врешті-решт йому це вдалося. Набираючи швидкість, «рейнджровер» віддалявся від страшного місця, на якому люди та нелюди влаштували засідку на його нових власників.