Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Наталочко!

Він рвонув до плями, що темніла за кілька метрів від машини, і ледь не впав, наштовхнувшись на труп бойовика.

— Наталі!

Ніч байдужо поглинула його відчайдушний крик.

— Сашко, сюди!

У голосі чаклуна було щось таке, що, незважаючи на весь його відчай, змусило Сашка повернутися. Микола Михайлович лежав на тому самому місці, де його залишив Івченко. Чаклун, спираючись на лікоть, дивився кудись у темряву і, здавалося, до чогось прислухався. Ніч ховала його обличчя.

Від «УАЗика» з ліхтариком у руці відійшов Баринов.

— Циліндри розбито. Доведеться взяти їхню машину, там, метрів через сто, «рейнджровер» сховано, нам…

Він не договорив. Сашкові здалося, що ніч навкруги здригнулася, втратила обриси. Це тривало лише мить, і одразу ж позад нього, від краю дороги, в повітря здійнялося щось пружне і… важке. Коротко простогнало повітря — і все стихло. Сашко озирнувся. Нічого.

— Сашко!

Йому здалося, що Штепа дивиться саме туди, куди тільки-но дивився він сам.

— Сашко, нам треба втікати.

— Наталі зникла.

— Треба втікати, Сашко, — ховаючи погляд, повторив чаклун.

— Але ж вона…

— Я що сказав! — вигукнув чаклун і додав таке, що мурашки побігли по шкірі:

— Смерть іде.

— Що… Що таке?..

Це було безглуздо, неможливо, але Сашко раптом відчув, навіть не відчув — лише на коротку мить промайнула чужа, страшна думка:

«З нею трапилося щось набагато гірше за…» Звідкись долинув дивний низький звук. Він то посилювався, то майже стихав, поступово наближаючись. Здавалося, із темряви до них хтось ішов… щось ішло…