Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Тінь Люцифера

Українські територіальні води, 4 милі на південь від Одеси, 9 листопада 20… року. 3.45

Осінь. Над морем стояла темна, непроглядна ніч, яка буває лише в листопаді. Похмура і втомлена. Стара… Берег був зовсім поруч, але його настільки щільно огортало запинало, зіткане з дощу та вітру, що, як не вдивляйся, жодного вогника не побачиш на тілі величезного міста, яке, мов бездомний пес, розляглося на холодному непривітному березі. Світло в рубці було погашене, і нерухомі постаті матросів, які схилилися над приладами, здавалися частиною масивного, безладно напханого у крихітне приміщення обладнання. Заколисувало розмірене гудіння двигунів. Зінченко потягнувся, позіхнув і глянув на скупо освітлене приладами обличчя стернового, який стояв до нього впівоберта.

— Володю, коли що — я поруч, вийду покурю. Матрос кивнув:

— Добре, товаришу лейтенант.

Зінченко вийняв сигарету, підняв комір бушлата, зіщулився і, на ходу прикурюючи, вийшов на палубу. Ніч сердито хлюпала у сторожовик тугими хвилями дощу, немов хотіла змити невеличкий кораблик, який заважав їй допивати останні краплі накопиченого літом тепла і фліртувати з холодними непоступливими хвилями. Лейтенант глибоко затягнувся, подивився на чорне, запнуте хмарами небо і, тамуючи позіхання, пересмикнув плечима. Мабуть, треба-таки кидати палити. Не варта сигарета того, аби виходити з тепла в сиру темряву. А в рубці командир, який сам не курив, диміти суворо заборонив. Звідкись зверху впала крапля й загасила сигарету. Зінченко чортихнувся, повагавшись, витяг іншу. Нічого, скоро кінець вахти, можна буде відігрітися й трохи поспати. Він зітхнув, подумавши про те, що ще не менше року його, як наймолодшого офіцера, призначатимуть на важку й нудну вахту. Запалити він не встиг. Відчинилися двері рубки, і в слабо освітленому отворі з’явилася постать вахтового матроса.

— Товаришу лейтенант…

Зінченко тихо вилаявся, запхав «Оптиму» назад до пачки і, балансуючи на слизькій палубі, поплентався в рубку. — Що трапилося? — буркнув він, струшуючи із шапки густі краплі. — Війна почалася, чи що? Покурити не даєте. — Н-не знаю… — В голосі матроса відчувалася розгубленість. — Щось з’явилося на локаторі хвилину тому. Не можу визначити, що.

— Ану…

Сергій якийсь час пильно вдивлявся в екран, поки, зрештою, не переконався, що, як і підлеглий, потрапив у глухий кут. У досвідченого матроса досвіду більше. Він, на відміну від Сергія, знайомого лише з основами роботи з цим приладом, спеціаліст. Утім, і в лейтенанта вистачило знань зрозуміти, що позначка на локаторі аж ніяк не відповідає ні судну, ні літаку, хоча, судячи з показань приладу, ціль якраз була повітряною.

— Гм…

— П’ять кабельтових, — доповів матрос, схилившись над його плечем.

— Бачу.

Зінченко чортихнувся — треба будити командира серед ночі, іншого виходу не було: статут є статут.

Він підняв слухавку внутрішнього зв’язку.

За кілька секунд сонний голос командира сторожовика незадоволено буркнув:

— Ну…

— Товаришу капітан-лейтенант, це Зінченко. Тут у нас локатор показує щось дивне.

— Дивне?

— Ну, незрозуміле.