Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Ви хочете викрасти дівчат? Навіщо? Обміняти їх на…

— Навряд чи вони підуть на такий обмін, — зморщився Штепа. — Ні, у мене інші плани. Не хвилюйся, я переконаний, що ти ще побачиш Наталі, обіцяю.

— Я готовий на все, аби її повернути, — сказав Сашко.

— Я тобі вірю. Та поки що ми не зможемо цього зробити, нам не відомо, де вона, можу лише сказати, що її обов’язково привезуть до капища. Тож сподіватимемося на краще.

У двері постукали. Увійшов священик із великим чайником.

— Ось окріп.

— Добре, поставте на стіл. І ще мені потрібні дві-три посудини, аби заварити трави.

— Зараз принесу.

Іван Андрійович вийшов. Штепа втомлено відкинувся на подушки, стулив повіки й облизав сухі вуста. — От що, Сашко, ти йди. Повечеряйте, випийте горілки й лягайте спати. Завтра вам знадобляться сили. Я розумію, що ти переживаєш, та все ж спробуй заснути. Йди.

Вечеряли мовчки. Катерина Павлівна приготувала смаженину, пригостила їх чудовою мускатною настоянкою. Сашко пив горілку, мов на поминках, без тостів, не цокаючись, чарку за чаркою і ніяк не міг сп’яніти.

Макс не заважав. Лише коли вони прикінчили одну карафу й господиня принесла другу, запитав:

— Може, вистачить?

— Відчепися, — брутально обірвав його Сашко. — Хочу напитися хоча б сьогодні. Кольоровий «Соні» в кутку показував нічні новини, присвячені Аномалії. Втім, ця тема зараз була головною на всіх телеканалах і в усіх газетах світу. Над землею повзла чорно-фіалкова хмара, важка, щільна, в її’глибині безперервно спалахували гострі сині блискавиці. Навіть на телеекрані вона виглядала велетенською, могутньою й чужою. Безмежно чужою. Сашко відвернувся, відсунув недопиту чарку й несподівано для себе самого попрохав:

— Дай цигарку.

— Ти ж не куриш.

— Так, закортіло…

Він узяв із пачки, що її простягнув Макс, цигарку, відсунув стілець і, похитуючись, вийшов надвір. Було вже далеко по опівночі. Село спало, розкинувшись у важкому, сповненому жахів сні, зрідка схлипувало притамованим собачим гавкотінням або здригалася від нічного морозу, який робив зірки холодними й блискучими, мов начищені шапки латунних гвіздків. Сашко присів на сходах, щільніше загорнувся в куртку і довго безтямно вдивлявся в темряву. Голова гуділа, як з похмілля. Хотілося спати, проте хлопець боявся заплющити очі. Боявся побачити перед собою її погляд, сповнений жаху, відчаю й безпорадності. Вона ні в чому Сашка не звинувачувала. Але цей погляд… Він був страшніший за будь-які докори.

Грюкнули двері. Хтось сів поруч.

— Ти забув сірники.

Макс черкнув запальничкою, підніс миготливого вогника до пом’ятої цигарки й прикурив сам. — Дякую. — Сашко закашлявся, невміло затягнувся ще раз і викинув цигарку в сніг.