Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Усе буде гаразд, — тихо сказав Макс.

— Гаразд? Уже ніколи нічого не буде гаразд.

— Ми її знайдемо. Я тобі обіцяю, що ми її знайдемо… Сашко мляво кивнув.

— Можливо. А можливо, й ні.

— Не смій здаватися.

— Пішов ти… — Сашко нервово хруснув пальцями. — Ти не уявляєш, як це сидіти, пити горілку, їсти, а вона там…

— Я тебе розумію.

— Ні дідька ти не розумієш! — заволав Сашко, підхоплюючись. — Я — сволота, розумієш, сволота! І Штепа — сволота остання. Як ми могли? Як ми могли втягнути її в це?! Гаразд, ми з тобою дорослі чоловіки, професіонали… Хоча який я після цього… професіонал. А вона? Якщо ми не можемо спати ночами, бо жахи сняться, то що переживає вона?

— Сашко…

— Відчепися!

Він відійшов, прихилився до холодної стіни й заплющив очі. — Ти не уявляєш, що я відчуваю. Адже їй не просто смерть загрожує, а дещо в сто крат гірше.

— Я уявляю, — сказав Макс, — уявляю…

Тепер його голос лунав пригнічено, слова не давалися, застрягали в горлі, чіплялися… — її теж звали Наталкою… Вона була снайпером у моїй групі, чудовим снайпером. Чотири роки тому, в Таджикистані, ми пішли на караван, була інформація, що піде караван зі зброєю. От тільки нас не попередили, що попереду основного каравану піде липовий. Перший ми розгромили вщент, звичайно, він виявився підставним. Довелося відходити — той район контролювала таджицька опозиція. Нас намагалися перехопити, був бій, її поранили…

Запанувала тиша. Макс схопив пригорщу снігу, скатав сніжку і кілька разів провів нею по розпашілому обличчю. — Із пораненим на руках ми б не вийшли, полягли б усі, — тихо продовжив Макс. — Інструкції щодо таких випадків однозначні: пораненого добити. Та я не зміг. А наказати іншим…

Це було б не лише вбивством, а й зрадою. Ми залишили її біля каменів, дали кілька гранат, набої й пішли. Більше я Наталку не бачив. Лише вві сні…

Він зітхнув, провів підталою сніжкою по вустах і пробурмотів: — Чотири роки минуло, а заплющу очі — й бачу її… Розумієш, у її погляді не було ні приреченості, ні страху, ні докору. Лише любов. Вона дивилася на мене, на те, як я йду геть, і кохала до останнього. А я її кинув. Ось так…

Сашко повернувся на сходи, сів поруч із Максом і обидва довго мовчали, думаючи кожен про своє. Згадуючи кожен своє. — Пробач, — мовив Сашко нарешті, — я — егоїстична сволота. Пробач.

— Я допоможу тобі знайти її, — пробурмотів Макс. Помовчав і глухо додав:

— Може, хоч частина гріха з мене зніметься…

Він закурив, спалив сигарету кількома глибокими затяжками і загасив недопалок об сходинку.