Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Треба, — слабким голосом погодився Івченко і невлад запитав:

— Що то було?

— Де? А-а. Чорти його знають. Піди подивися, що там із вашим чаклуном. Ну, а я тут… підчищу. Ні до чого «хвости» залишати. Усе ще остерігаючись пострілу з придорожнього чагарнику, Сашко пробрався до машини і, затамувавши подих, відчинив дверцята з боку водія. Штепа так само сидів на своєму місці, зронивши руки на коліна. Сашко довго дивився на його нерухоме мертве обличчя, відчуваючи, як десь глибоко всередині народжується переляк. Справжній переляк. Тиша, щільна, після стрілянини майже відчутна на дотик, тиснула на вуха. І в цій тиші глухими поштовхами пульсувала одна й та ж відчайдушна думка:

«Усе… усе… усе…»

Він відчув, як під стиснутими до судоми зубами кришиться емаль, і не міг розтиснути щелепи. Накочувалася спустошлива, безмежна байдужість.

«Усе…»

І раптом… Раптом чаклун поворухнувся. Сашко вловив ледь чутний стогін, а наступної миті Штепа повільно, із зусиллям розплющив очі. Він якось механічно повернув голову, якийсь час дивився на Сашка так, наче вперше його бачив, і нарешті проскрипів англійською: — Не встиг вискочити… У ногу влучили… Довелося… довелося захищатися по-своєму.

Івченко обдивився порешечену машину, і його аж пересмикнуло.

— Ото так…

З боку чагарів вдарив постріл зі «стєчкіна», потім ще один.

— Фініта ля комедіа! — прогорланив Макс, наближаючись. Штепа незграбно поворухнувся, скрикнувши від болю.

— Допоможи.

Сашко оббіг навколо машини, відчинив дверцята й схилився над пораненим.

— Куди влучило?

— Нога…

На штанині вище коліна Миколи Михайловича розпливалася темна пляма. Сашко обмацав його ногу, швидко подивився, чи нема інших ран і підбадьорливо посміхнувся: — Гаразд, пройшло навиліт, поранення не дуже серйозне, скоро загоїться. Давайте допоможу вийти з машини.

Спираючись на Сашка, чаклун виліз із салону, похитнувся, ледь не поваливши й Івченка. Той підтримав обважніле тіло, обережно опустив на сніг.

— Зараз перев’яжемо. Наталі, подай там у сумці пакет. Дівчина не відповіла.

— Наталі!!!

Сашко раптом уторопав, що могла означати її мовчанка. Господи, від самого початку перестрілки він її не бачив! З голови вилетіли всі думки про Штепу та його поранення. Ковзаючи, Івченко кинувся в темряву.