Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Сашко глянув на годинник.

— Цікаво, готель там є? Ночувати в машині в такий мороз — приємного мало. — Жодних готелів, — перебив його Штепа, — ночуватимемо лише в церкві, зараз це найбезпечніше місце. Ми в’їжджаємо на територію Сатани, хлопці, тому прошу підкорятися мені беззаперечно. Івченко спохмурнів. У темряві, підсвічені сполохами полярного сяйва, обличчя супутників втрачали живі риси й нагадували античні маски. І за цими масками ховався страх, так само, як і за його власною. Страх був ще немічним, його важко було визначити. Чи боялися вони того, що чекало на них попереду, а чи самих себе?

«Ми теж перетворюємося на монстрів…»

Сашко відігнав від себе ці думки. Він замислено подивився на рівну, мов стіл, місцевість, скуйовджену невисоким кривим чагарником, який місцями розступався навколо крихітних озер, що промерзли до самого дна, і тихо, ніби в самого себе, запитав: — Цікаво, чому їх занесло саме сюди? Невже не можна було сховати той чортовий вівтар десь ближче? — Це особливе місце, — відповів чаклун, — колись у цих місцях простягалася могутня держава гіперборейців. Саме залишки їхнього капища колись знайшов товариш мого діда… — Я чув про них, щоправда, небагато. Цивілізація велетнів, яка суперничала з рештою людства і врешті-решт загинула. — Це не так. З людьми у них ніякого суперництва не було й бути не могло. Чи може суперничати людина, скажімо, з амебами? їхніми ворогами були атланти. Обидві цивілізації використовували досягнення науки та магії. Сучасні археологічні розкопки отримали унікальну інформацію щодо їхньої культури. Гіперборейці, наприклад, мали літальні апарати типу дирижаблів та літаків, у них були чотириколісні екіпажі з механічними приводами. Про це свідчать наскальні малюнки, яким уже кілька тисяч років. А ось щодо їхніх магічних можливостей… Про них ми можемо лише здогадуватися. Принаймні Атлантиду було знищено саме за допомогою магії. А атланти ж були далеко не дітьми, потаємні знання давніх єгиптян — лише жалюгідні залишки могутньої магічної науки атлантів.

— А вівтар?

— Вівтар… Вівтар Сатани — це окрема історія, довга й кривава. Коли-небудь…

Штепа замовк і напружився, Немов до чогось дослухався.

— Що?

— Тихо…

Він повільно повернув голову спочатку в один бік, потім у другий.

— Попереду щось є.

Очі його зблиснули. Чаклун схопив Макса за руку, той, підкоряючись безгучному наказові, зупинив машину й вимкнув фари. Минула хвилина, друга. І попереду, і з боків стояла майже непроглядна темрява. Ані звуку, ані руху. — Це… не люди, — хрипко прошепотів Микола Михайлович. — Згусток негативної енергії. Навіть не згусток, у цих місцях нею просякнуте все. Або ми в’їхали на територію з абсолютною домінантою Зла, або…

Договорити він не встиг. Темрява, зовсім поруч із машиною, раптом спалахнула дрібними злими вогнями. Баринов із криком відчинив дверцята й пірнув у сніг. Закричала Наталі. Автоматна черга пробила стрічку отворів у лобовому склі, майже під самим дахом, обдавши всіх гострими друзками, потім поряд із машиною піднялися високі снігові фонтанчики. «Надто високо», — полегшено подумав Сашко, виштовхуючи з салону Наталі. Постріли звучали один за одним, машину підкидало. Хтось скрикнув. — Миколо Михайловичу, з машини! — загорлав Сашко, вириваючи з-під сидіння «кипарис».

Придорожній чагарник з усіх боків безгучно спалахував уривчастими вогниками пострілів. Сашко відповів з однієї руки, не влучив, та зараз важливішим було забратися якнайдалі від «УАЗика».

З іншого боку дороги лунали скупі, прицільні черги Бари-нова.

«Живий. Добре».

— Лежи й не підводь голови! — прокричав Сашко на вухо дівчині й відкотився вбік.

Штепа з машини так і не вийшов. Здавалося, «УАЗик» от-от розсиплеться від десятків куль, що влучали в нього, — довкола стояла справжня снігова віхола. Люто лаючись, Сашко надсилав у темряву чергу за чергою, однак Штепі нічим допомогти не міг — вогонь нападників був зосереджений саме на машині. Він зловив у приціл спалах ліворуч від дороги, плавно потяг спуск, надсилаючи туди дві кулі, і майже відразу дав ще одну коротку чергу. Більше звідти не стріляли. Рвучкий кидок ліворуч. Знову постріл. Він діяв мов автомат, майже не думаючи. Лише підсвідомо відзначав, що стрілянина з боку супротивника стає дедалі рідшою. Раптом праворуч, майже на межі прицільної відстані стрільби з «кипариса», із чагарнику підвівся темний силует, завмер, і одразу ж від нього в бік авто прокреслив трасу заряд портативного гранатомета. Сашко застогнав, безсило стискаючи кулаки. Граната влучила в «УАЗик», та, замість того, аби вибухнути, автомобіль огорнувся примарною фіалковою млою, котра жадібно ввібрала в себе всю енергію вибуху. А наступної миті із сяючої сфери вдарив яскравий промінь, що аж різав очі, потягся до людини з «мухою», охопив її рваними протуберанцями фіалкового світла і відразу згас. Заскочений побаченим, Івченко проґавив ворога, який невідомо звідки з’явився кроків за десять. Якби не Макс, Сашко отримав би кулю.

Більше не стріляли.

— Хух, здається, відбилися, — важко прохрипів Баринов, падаючи поряд із Сашком у сніг. — Треба перевірити, може, залишився хто.