Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Вимкніть.

— Чому? — запротестувала Ірина. — Треба ж знати…

— Вимкніть!

Йому стало… не страшно, ні. Гидко. Наче заворушилося, дало про себе знати те, що залишила в душі чужа, моторошна істота, яка ще недавно була там. І ще злість та відраза до людей, які були поруч. Навіть до Наталі. Усього на коротку мить. Потім минулося. — Давайте-но спати, — буркнув Макс, — уже північ минула.

Ірина підвелася.

— Ходімо, Наталочко, я постелю тобі в гостьовій кімнаті. А Сашко, якщо не заперечує, спатиме тут.

Івченко зустрівся з поглядом Наталі і швидко відвів очі.

— Ні, чому б я заперечував.

Макс з Іриною усамітнилися в її кімнаті, Наталі пішла, а Сашко, влігшись на диван, дивився, як «Спартак» намагається зрівняти рахунок у матчі з «Баварією». Проте думками він був не тут. Йому до нестями хотілося зараз тихенько постукати до Наталі, обнімати, цілувати таємничий аромат її волосся, очі, вуста… І він знав, що не зробить цього. Він поводився, як боязкий підліток, відчував, що дівчина теж тягнеться до нього, і чомусь не міг зробити перший крок. А вона, мабуть, не хотіла. Чи боялася. Інакше не пішла б до себе перед тим, як залишили вітальню Макс та Ірина. Сашко відчував у Наталі щось таке… Воно вабило його й одночасно лякало. «Баварія» забила другого м’яча, але «Спартак» майже відразу відповів своїм голом. Коментатор вигукував азартні фрази, ковтаючи закінчення слів. «Якого дідька, — думав Сашко зі злістю, — чим усі вони займаються, коли поруч коїться… таке?!» Потім заспокоївся. Власне, для людей життя триває. Адже вони не знають того, що відоме Сашкові чи Максу. А він змінився… Дуже змінився після того, як Штепа розкрив йому та Говорову таємницю Аномалії. І раптом Сашко сів на дивані. До кімнати тихо, нерішуче ввійшла Наталі. Відчуваючи, як кудись глибоко-глибоко падає серце, Сашко ледь чутно прошепотів її ім’я.

— Вибач, що завадила, але мені треба сказати тобі…

— Наталочко…

Він простягнув руку і пригорнув до себе. Поцілунок вийшов немов сам по собі, проти їхньої волі. Лише один поцілунок, раптовий і бажаний, поцілунок, який так багато означав для них обох. Бездонні очі, здатні ввібрати в себе всього його, розчинити, злитися з ним у єдине ціле… Шалений стукіт серця під пружною груддю… Усього лише мить. Потім вона м’яко, однак рішуче відсторонилася. Немов відірвала частину його самого. Важко дихаючи, Наталі сіла поруч, механічно натягуючи на коліна футболку, яка служила їй нічною сорочкою. — Не треба було… Сашко, нічим гарним це не закінчиться. Я… Мені важко це говорити, але так, як ми з тобою хочемо, не вийде. Не може вийти… — Я не знаю, чого хочу. Тобто… знаю, напевне, але боюся промовити це вголос, боюся сказати навіть самому собі.

Він помовчав, зітхнув і рішуче подивився Наталці в очі.

— Ні, я маю тобі сказати… я… кохаю тебе. Це нелогічно, неправильно, та й уся наша історія нелогічна.

— Чому ж неправильно? — прошепотіла дівчина.

— Не знаю… Не можу сказати, але я це відчуваю.

Запала ніякова тиша. Кожен із них хотів і боявся промовити наступну фразу.

Нарешті дівчина сказала:

— Сашко, ти маєш це знати… Якщо б ми зустрілися в інший час, за інших обставин, усе було б інакше. Я… У мене ще нікого не було. Нікого. І… давай зачекаємо, доки все закінчиться. Так потрібно, повір.

Сашко кивнув. Слова дівчини погано доходили до свідомості, а коли він зрозумів їх сенс, спалахнув.