Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Закуривши, росіянин довго дивився в морозне небо, а потім тихо сказав:

— З генералом нещастя.

— Убито?

— У важкому стані, відправили «вертушкою» до Москви, невідомо, чи виживе. Ось так… Чоловік Афган пройшов, Абхазію, Чечню, а тут якась сволота…

— Встановили, хто то були?

— Зв’язок паршивий. До того ж, крім генерала, з кимсь ще спілкуватися небезпечно, сам розумієш… Адже Говоров самостійно працював, на свій страх і ризик, командування про операцію знало лише в загальних рисах, не знаю вже, чому. Мабуть, так було вигідно…

— Та не тягни ти.

— Оце й дивно… — Макс викинув недопалок і відразу дістав нову сигарету. — То була команда. Феесбешна «Альфа» і ще якісь араби, причому підготовані ненабагато гірше за наших спецназівців. Отож, шість трупів із їхнього боку і дев’ять — з нашого…

— А що з арабами?

— Я не все зрозумів, а може, мені не все сказали. Стовідсотково — це не чеченський слід. І не афганський. Наші хлопці, двоє чудом залишилися живими, кажуть, що то якась нова сила.

— Асасини…

— Що?

— Нічого, потім поясню. Ну і що ти про все це думаєш? Макс вилаявся.

— Ми у великій дупі, Сашко. Комітетники — це серйозно.

— Як гадаєш, знайдуть?

— Авжеж. Особливо коли знати, де шукати. А їм, схоже, це відомо.

— Плани змінюються?

— Ні, звичайно, — здивувався Макс, — з чого б це? «Вертушку» я дістану. Долетимо до Мурманська і швидко зникнемо. Вони зреагують, проте часу, аби перехопити нас, у них не вистачить, зуб даю. Інше питання, як назад вибиратимемося? — Знаєш, як у д’Артаньяна: «Можу вас заспокоїти, панове, назад повернуться не всі».

— Оце… перспектива… Вийшла Ірина.

— До столу. Максе, годі гостей димом труїти. Той викинув недокурену сигарету.