Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Здрастуйте, дяді, — пискнула істотка, повільно висмикнула з багна роздуту босу ногу й обережно, мов ступала по гвіздках, рушила до машини.

— А ви до нас у гості?

Якусь мить хлопчина з тупою надією звиклої до всього істоти роздивлявся їх, потім у його очах повільно загорілася несмілива надія. — Ви не хліба нам привезли? Ви, напевне, з міста? Начальство…

Сашко промовчав, а Антон обережно поклав долоню на тендітне плече і спитав:

— Як тебе звуть?

— Мишко, — шморгнувши носом, відповів хлопчик. — А коли ви голову шукаєте, так його нема, помер із місяць тому. А председательша аж біля церкви живе, ходімо, я проведу.

Вони повільно рушили вулицею.

— А батьки твої де?

— Татко за хлібом подалися ще торік, а мама взимку померли.

— Так ти що, сам? — подав голос Блюмкін.

— Ні, з сестрою. Вона вже велика. Раніше в колгоспі працювала, а тепер у хаті сидить, бо ноги віднялися. Я її годую, сама вона жабок не може ловити.

— Жабок?

— Ага. Я там на болоті жаб убиваю, так ми й годуємося. Узимку важче було, — зітхнув хлопчик, — жаб не було, і хробаків теж.

— Яких хробаків? — прошепотів Штепа.

— А дощових. Тільки ще холодно, їх мало, а коли дощі пішли, то вони взагалі зникли, а то у гної біля ферми їх багато було. Сашко відчув, як у грудях виникла туга грудка, що тупим болем довбала хребет. Нереально. Сон. Збочений спектакль, який поставив режисер-маніяк. «Господи, чи я збожеволів? Такого не може бути, людина не здатна такого ані вигадати, ані уявити…» — Дядю, — смикнув хлопчина Блюмкіна за рукав, — а у вас нема рушниці?

— А тобі… навіщо? — ховаючи погляд, спитав той.

— Так каменюкою коли в ту жабу влучиш. Та й руки, — він розтиснув перламутрово-сині кулачки, — не беруть. А так я б набив багато-багато, сам наївся б, сестру нагодував і тітці Марії дав би. Так нема рушниці?

Не дочекавшись відповіді, він зітхнув і похитав головою.

— Жаль. Я написав листа товаришеві Сталіну, аби він вислав мені рушницю, та листа не встиг відіслати, бо тітка Василина, поштарка, померла.

Штепа раптом зустрівся поглядом із почервонілими Антоновими очима, і той прошепотів так, щоб дитина, захоплена розповіддю про життя-буття, не почула: — Ну як, Сашко? Гарний перелом на селі? Я от, скільки не їжджу, звикнути ніяк не можу. Після такого відрядження спати не можу, навіть горілка не допомагає. Що ж ми накоїли, га?