Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Він пішов на кухню, а Сашко з Блюмкіним — в єдину кімнату його вбогого житла. Усе вмеблювання складалося з шафи ще дореволюційної роботи, ліжка з панцирною сіткою, кількох стільців, які притулилися до обшарпаного письмового столу, на якому Антон, здається, ще й їв. Обстановку доповнювали книжкова полиця та вицвіла репродукція «Трьох богатирів» на стіні. — А ти непогано живеш, — крикнув Сашко Антонові, — у нас навіть відповідальні працівники в комуналках скніють, а в тебе — окрема квартира. — У нас — інша справа, — буркнув Губський, з’являючись на порозі, — вільних квартир зараз — хоч греблю гати. Люди мруть, мов мухи восени, навіть у містах. Він поставив на стіл тарілки, розклав розігріту картоплю, поставив миску з нарізаним товстими кавалками пайковим оселедцем і поклав кілька шматків чорного хліба. Після цього приніс із кухні склянки, пляшку горілки й нарізану цибулю.

— Більше нічого нема, вибачте, зате маю гарний чай.

Випили за зустріч. Розмова блукала по колу і не клеїлася.

Антон відчував себе ніяково, мабуть, через присутність Блюмкіна, хоча Яків увесь час мовчав.

— Ну, а ми спеціально до тебе приїхали, серйозно, — сказав нарешті Сашко, коли вони випили по третій.

— Навіть так?

— Ти ж брав участь у експедиції на Ловоозеро?

— Ну…

— Бокій із Марченком у липні планують ще одну. До того капища, яке було знайдено біля Сейдозера. Це ж поруч. Цього разу всі члени експедиції будуть мати поліпшені шоломи Барченка, тож маємо надію, що все буде нормально. — А тебе послали, аби вмовити мене, — криво посміхнувся Губський. Він налив у склянки, відламав шматочок хліба і, не чекаючи на співрозмовників, випив свою. Довго нюхав скоринку, не підводячи погляду, потім тихо мовив:

— Ні, хлопці, я — пас.

— Антоне…

— Сашко!

Він рвучко підвів голову, пильно подивився на друга й несподівано гірко кинув: — Невже ти не бачиш, на що я перетворився? Мене вже й тут співробітники цураються. Через оце, — кивнув він на пляшку. —

І правильно роблять.

Він вилив у склянки рештки горілки, випив і, кривлячись, сказав: — Річ навіть не в тому, що я майже алкоголік і що мені навіть у цій дірі давно вже не доручають нічого серйозного. А в тому, що я вже не вірю… Ні в що не вірю, розумієш? Тому й пиячу.

Він важко підвівся, похитуючись, вийшов до кухні, забряжчав там чимось. — Усе зрозуміло, — презирливо фиркнув Блюмкін і встав. — Поїхали. — Зачекай, — зупинив його Штепа, — та зачекай ти! Не бачиш, що в нього на душі? Так, він зламався, але ж витягати його звідси треба, а то він зовсім… Повернувся Губський. Поставив на стіл почату пляшку самогону.

— Антоне, досить, — спробував його зупинити Сашко.

— Йди ти під три чорти, — буркнув той. — Ти прийшов до мене в гості, я хочу тебе пригостити. Чи ми з тобою вже не друзі?

— Пригостити? Цим? — скривився Блюмкін.

Антон наче й не чув його. Підійшов до Сашка, трусонув за плече.