Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Може, востаннє, га?

— Що ти таке кажеш…

Штепа відвів погляд від почервонілих очей друга, механічно взяв простягнуту склянку, випив, пересмикнувшись від нудотного смороду самогону з цукрового буряка. — Ви надто пізно приїхали, хлопці, — прошепотів Антон і раптом заплакав. — Надто пізно.

Таким Штепа його ще не бачив. Він розгублено дивився на стіл, стидаючись Антона і власної безпорадності, не знаючи, що робити і що сказати. Блюмкін підвівся, взяв зі столу пляшку, недбало відкинув у куток і, ступивши до Губського, заліпив йому ляпас. — Ану заспокойся! Баба! Ганчірка, твою мать! Як тебе ще зовсім не вигнали, не розумію? Ти ж один із нас, на кого ж іще сподіватися, коли не на нас із тобою!

Антон похитав головою, сів, спершись ліктями об стіл, сховав обличчя в долонях і несподівано спокійним голосом сказав: — Ідея… Партія… Де та партія… Одні, ті, що ще при силі, гризуться за владу, інші давно вже поховалися по норах і носа не витикають, а треті… Пам’ятаєте, Блюмкіне, ви колись розповідали про суперечку Леніна з Плехановим? Що тоді сказав Георгій Валентинович? «За п’ять років диктатура пролетаріату перетвориться на диктатуру партії, а через десять — на диктатуру однієї особи». Ви тоді розповідали й сміялися. І ми сміялися разом із вами: «Який дурень цей Плеханов».

Блюмкін нахилився вперед, майже торкаючись грудьми столу навис над Антоном і зазирнув йому в обличчя.

— Так ти що, проти Сталіна?

— Ні, — тихо відповів той, — не проти… Проти я був ще рік тому, а тепер… А тепер я просто байдужа до всього людина, що спивається. Байдужа майже до всього… Іноді мене мучить совість. Адже то ми привели його до влади, в тому числі й ми. Та не дивіться ви так на мене! — Антоне, давай краще просто відпочинемо, потім поговоримо. — Зачекайте, дайте сказати хоча б раз. Набридло мовчати, хоч зараз скажу.

— Антоне…

— Сашко, помовч. Ти краще скажи, задля чого було все те городити в сімнадцятому, якщо зараз лише по моїй Харківській губернії за півроку померло від голоду кілька десятків тисяч людей? Ми ж за них боролися, задля них, а не задля себе і не задля Сталіна.

— У країні неврожай, Антоне.

Губський іронічно глянув на Якова й посміхнувся:

— Ти хоч сам віриш у те, що кажеш? Ми лише цього року вивезли за кордон десять мільйонів тонн збіжжя. — Нехай так, але ж нам треба піднімати країну, промисловість. На ті гроші купують технології, обладнання, запрошують спеціалістів для промисловості. Якщо не створимо важку індустрію, нас просто розчавлять. Ну ти ж не маленький, повинен розуміти. — Хлопці, — п’яно реготнув Антон, — ми з вами чекісти, а не писаки партійні, котрі пописують статті про райське життя в колгоспах, не висовуючи носа з Москви. Ми ж знаємо, що голодують лише ті райони, які більше від усіх опиралися створенню колгоспів: Україна, Кубань, Сибір… І розкуркулюємо там більше. Це війна, війна проти власного народу, як у двадцятому, в Тамбові. Однак тоді йшла громадянська, і я ще міг зрозуміти Троцького та Леніна, а зараз… — Антоне, припини. — Штепа сам почав гарячкувати. — Кому ти прагнеш щось довести? Ми ламаємо все: старі економічні стосунки, ідеологію, спосіб мислення. Це величезний соціальний експеримент, а ти хотів, аби без крові, насилля, сліз, помилок? Так, є й збочення, деякі наші дурні лоби об підлогу розбивають, мало їх саджаємо, чи що? Сашко замовк, спіймавши здивований погляд Блюмкіна. На душі було капосно, бо він розумів логіку й правоту Губського, лише не бажав, боявся це визнати. Слова, що він їх щойно вимовив, брудні, нещирі, цинічні, залишили на совісті липкий неприємний наліт. Сашко не знав, що робити й що говорити. Вочевидь, і Антон, і Сашко помиляються й водночас обидва мають рацію, що все заплуталося в одному велетенському, байдужому до людських доль злі, яке однаково легко й з апетитом зжерло б і їх з Антоном, і Блюмкіна, і Сталіна…

У кімнаті стояв задушливий сморід самогону.

Сашко мовчав. Мовчав і Блюмкін.

— А чи не хотіли б ви подивитися на одне село? — раптом запропонував Губський. — Завтра я виїжджаю на інспекцію пересувних міліційних постів, подивимося, що робиться по той їх бік. Кожному з нас треба на це подивитися… Село Марківка Харківської області, 29 березня 1933 року. 11.30. Мрячило. Брудне небо, що нависло над селом, наскрізь промочило прілу солому та слизький тес дахів, хиткі тини з лахміттям кори, рвані витинанки високого, у зріст людини бур’яну попід стінами скоцюрблених від холодних голок дощу хат. Тиша. Дощ і тиша. Дивне відчуття, яке постійно вислизало від Сашка; щось було у цій тиші, щось неприродне, що перетворювало її на дикий моторошний фарс. — Нікого живого не залишилося. — Антон немов почув його думки. — Тихо, наче в морзі. — А люди? — Штепа обвів поглядом порожню вулицю, каламутні, мов очі мерців, вікна хат, іржавий замок на дверях правління колгоспу, біля якого вони зараз стояли. — Та вони… — почав було Губський і раптом замовк, прислухаючись. Штепа й сам почув схлипи розкислого чорнозему під чиїмись кроками. Нерівномірні, саме схлипи — протяжні й надривні.

«П’яний», — промайнула безглузда думка.

Він аж відсахнувся, коли з-за рогу з’явилася людина.

Людина?

Невеличкого зросту дитина здавалася ще меншою через величезне, порване, з чужого плеча пальто до п’ят. З коміра росла схожа на брудну квітку реп’яха голова зі скуйовдженим, не знати якого кольору волоссям та спухлим синюшним обличчям. Важкі мішки прикривали загноєні щілини очей.