Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Оперативний рвучко натиснув на газ, і машина, заверещавши покришками, помчала вулицею. Вони важко дихали, не в змозі промовити хоча б слово. Сашка тіпала запізніла дрож. Страх.

— Х-хух, я думав — усе…

Позаду прогримів сильний вибух, і над дахами здійнялася заграва пожежі. — Ну от і все, кінець «конторі». — Макс сплюнув. — Яка сволота наважилася? Ми ж із дна морського дістанемо, повисмикуємо все, що можна!

Наталі нервово засміялася. Вона весь час поводилася чудово, а зараз, судячи з блідого, із темними провалами очей обличчя та безтямних метушливих рухів, була на межі істерики. — Пощастило… — пробурмотів Штепа, — що вони забули зачинити двері, а то б…

Івченко глянув на Макса, зустрівся з його поглядом і кивнув. Усе правильно, ніяка то не випадковість. Те, що їх, тільки-но почалася катавасія, зібрали всіх разом, та ще з речами; те, що прибрали охорону і «забули» зачинити двері, означало лише одне. Говоров повірив Штепі, повірив Івченкові і в останню хвилину організував утечу, зухвалу, авантюрну, яка в дев’яти випадках із десяти приречена на провал. Відкрито допомогти Івченкові генерал не міг, він підставив би себе перед начальством, а втеча… Сашко припускав, що, якби не напад на «контору», Говоров однаково знайшов би спосіб організувати звільнення Штепи та його помічників.

І Макс з машиною опинився на цій вулиці не випадково…

Сашко мовчки простягнув Максові долоню, і той так само мовчки її потис.

— Дякую, — по паузі сказав Сашко.

— Нема за що.

— А пістолет…

— До речі, — похопився Макс, — дай-но його сюди, все-таки казенна зброя.

Подивився номер, гмикнув:

— Еге, отже, Ромі не пощастило… Ти хоч не сильно його?

— Переживе. Невідомо, що було б, якби я не «погладив» його по тім’ячку. Може, лежав би зараз, нафарширований свинцем.

Помітивши здивований погляд Наталі, Сашко посміхнувся:

— А ти що думала, сонечко, грушні «вовкодави» так просто повертаються до ворога спиною й ні за що ні про що дозволяють лупити себе по голові?

Вуста дівчини затремтіли.

— Я вже нічого не розумію… перестрілки… гонитва, арешти, втечі… Можна ж було просто залишити нам зброю? — Ага, й «стукачі» доповіли б куди слід, що генерал Говоров де попало залишає «стєчкіни». Сашко повернувся до Макса, якийсь час вони дивилися один на одного, потім Івченко сказав:

— Ну то що, напарнику, працюємо?

— Працюємо.