Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Ага, — гмикнув Макс. — Тоді подумайте ось над чим.

Карелія — країна лісів та озер. Тут майже нема людей, можна проїхати сотні кілометрів і не зустріти жодної машини, жодного села. До Кольського півострова веде одна більш-менш нормальна автомагістраль, і її буде надійно перекрито.

По-перше, цих місць досягла Аномалія, а ви навіть не можете уявити, що навколо неї зараз діється. Лише вчених з усього світу з’їхалися сотні, а скільки шпигунів маскується під учених… Скоро по трасі без спеціального дозволу не пропускатимуть нікого, а в нас його нема. До того ж ті, хто полює на вас, не дилетанти, обов’язково переріжуть дорогу. Як відрізнити справжній армійський заслін від перевдягнених бойовиків?

Макс дістав із-за сонцезахисного щитка нову пачку сигарет, прикурив, випустив тугу цівку диму у відчинене вікно й додав: — Ну і полярна ніч, звичайно. Вона вже є повновладною господаркою в тих місцях. Приємного мало. — А ти маєш якісь варіанти, — не спитав, скоріше, ствердно мовив Сашко. — Завтра я організую «вертушку». В цій країні лісів та боліт легше обійтися без автотранспорту, ніж без літака чи гелікоптера. В будь-якому містечку, якщо є гроші, можна найняти «вертушку». А я навідаюся до військових. Моє посвідчення, що його видав генерал, щось-таки та й значить. Завтра ввечері будемо в Мурманську, а звідти до Ловоозера — зовсім недалеко, за тамтешніми мірками, звичайно. «Вирахувати» нас зможуть по тому ж вертольоту, однак на це піде безліч часу, а до того в Мурманську й слід наш прохолоне. — Справедливо, — погодився Івченко. — Слухай, так ти місцевий чи з команди Говорова? — З команди. І місцевий, — усміхнувся Макс. — Не треба мене провіряти, майоре, мовляв, звідки в цього типа тут знайомі. Колись я тут працював, тому генерал і включив мене у свою групу. А Ірина… Ми з нею навіть одружитися хотіли, та, на її щастя, все розладналося — який із мене сім’янин… Тож не треба мене ловити, — знову всміхнувся Макс, — захочу обдурити — не помітиш. Утім, так само, якби ти хотів обдурити мене. Машина на той час вирвалася з чіпких лабет тайги, залізнично-автомобільним мостом перетнула широку ріку й опинилася на вулицях чи то селища, чи то невеличкого містечка.

— Кондопога.

Макс звернув із центральної вулиці на вузький проспект, котрий простягався до протилежної окраїни містечка, й попередив: — Тільки жодних розмов про справу при Ірині. Я, звичайно, довіряю їй, проте не настільки. Для неї ми — геологи, міжнародна експедиція.

Він повернувся до Наталі й підморгнув:

— Можете шпарити англійською, міс.

Незабаром авто зупинилося біля великого півтораповерхового дерев’яного будинку. Світла в жодному з вікон не було.

— Дома нікого нема.

— Вітальня з іншого боку, — пояснив Макс і натиснув на клаксон. — А звідки ти знаєш, що вона не вийшла заміж чи не виїхала? — спитала Наталі. — Ну, а як ти думаєш? Росія, звичайно, не Англія і не Швейцарія поки що. Але таке чудо техніки, як телефон, у нас є.

Дівчина розсміялася.

Макс посигналив ще раз, і майже одразу в будинку загорілося світло.

— Максиме!

Висока білява жінка років двадцяти п’яти збігла з ґанку і кинулася на шию Максові.

— Як добре!

— Гостей приймаєш?

— Питаєш!

Доки Ірина та Наталі накривали на стіл, Макс вийшов на ґанок, зателефонував по своєму мобільному, а потім викликав Сашка.

— Пішли побалакаєм.