Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Макс спохмурнів і похитав головою.

— Усе одно не розумію. Адже не з бригадою бритоголових мають справу, повинні ж усвідомлювати, що ми за своїх горлянку перегриземо, навіть з того світу дістанемо. — Розуміють, але ставки нині такі, що ніхто не замислюється про майбутнє. Його просто не буде, якщо їм удасться… Якщо Антихрист народиться. Вважайте, що проти нас діють смертники.

— Чудово.

Росіянин довго й смачно виматюкався, похопився й вибачився перед дівчиною: — Нерви здають. Якось незвично діяти в себе вдома, наче в якомусь грьобаному Афганістані, набитому моджахедами.

Тим часом машина дісталася околиці міста, щасливо проминула ще один пост, цього разу стаціонарний, і вискочила біля недавно збудованих котеджів, за якими громадилася темна маса тайги.

— А куди ми їдемо? — поцікавилася Наталі.

Макс промовчав, витягнув чергову сигарету, прикурив і замислено мовив: — Цікаво, коли їх тут уже мов собак нерізаних, що ж робиться біля того вашого Ловоозера, чи як там його… Сейд-озера? — Нічого, — спокійно відповів Штепа. — Там їх нема. У тих місцях можуть перебувати лише особливі люди. Мабуть, посвячені з Внутрішнього Кола Чорних Ієрархій уже там. З невеликою охороною, захищеною магічними амулетами, — звичайна людина там довго не витримає. Тут уже інші правила гри, жорстокі, страшні, дивні. Багато хто їх не розуміє, багатьом вони лише заважають, не лише нам, а й їм. Проте всі мусять грати за цими правилами. Це наче сценарій драми, режисер якої… Він не доказав, однак усі й так зрозуміли, кого Микола Михайлович має на увазі. — Ви сказали, що звичайна людина там не виживе, а як же місцеві мешканці? Ми вчора отримали інформацію щодо того району. Нам неодмінно стало б відомо про, гм, підвищену статистику смертності в будь-якій місцевості. — На те вони й місцеві. Вони там народилися, живуть у тій енергетиці. Питання в тому, яка частина від людини в них залишилася. Я не знаю.

— А ми? Хто захистить нас?

Чаклун лише сумно всміхнувся й не відповів…

Росія, автомагістраль Санкт-Петербург — Петрозаводськ — Мурманськ, 14 листопада 20… року. 21.00

«УАЗик» нарешті вискочив за межі міста і в’їхав на довгий міст над чорними водами Онезького озера.

— Схоже, ти знаєш, куди їдеш, — відзначив Сашко.

— До Кондопоги, — коротко відповів Макс.

Відчувши, що відповідь нікого не задовольнила, він по паузі додав: — Там можна переночувати в моєї знайомої. Адреса не «засвічена» навіть перед нашими, тому будемо там у повній безпеці. А завтра вранці я займуся організацією нашої доставки за Полярне коло.

— А чому ми маємо вам довіряти?

— А у вас нема вибору, Миколо Михайловичу, — посміхнувся Макс. — Дивні ви люди… Кілька годин тому вмовляли мого начальника допомогти, а тепер раптом пильними стали. Не забувайте, що ви на території Росії, куди проникнули за фальшивими документами, з невідомою метою.

— Ми мусимо допомагати один одному.

— Отож. Ви коли-небудь були в цих краях?

— Ні.

— А ти?

Сашко невиразно здвигнув плечима.