Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Івченко відчув, як усередині нього, не в тілі, ні — у свідомості, в душі, в тому, що й називається людським «я», щось заворушилося, бридке й страшне. — Не виганяй мене, — заскімлив демон Сашковим голосом, — тут так тепло й затишно, в ньому стільки пристрастей та гріхів… стільки доброї їжі… — Іменем великого Баал-Зебуба, який дарував людям клинок сей. — Чаклун спрямував вістря Атама просто Івченкові в очі, і воно спалахнуло блідим блакитним полум’ям. — Вийди!

У кабінеті наче хтось величезний і невидимий ляснув у долоні, здійнявся тугий вихор. Над головами людей пронеслося щось… чорне. Зі страшним тріском розкололися лампочки в люстрі та настільній лампі. Хтось тоненько й пронизливо заверещав Сашковим голосом, тіло хлопця здійнялося над стільцем, напружилося в неймовірних зусиллях. Скотч, який утримував його правицю, розірвався, залишилася жалюгідна смужка біля зап’ястка, але й вона, розітнувши шкіру, глибоко вп’ялася в зведені судомою м’язи, от-от готова розірватися.

— Тримайте його! — хрипко вигукнув Штепа, не віднімаючи ножа від Сашкового обличчя. — Тримайте, а то він повернеться!

Макс кинувся до стільця, притиснув руку Івченка, яка було звільнилася, і, скривившись від напруження, почав примотувати її скотчем.

Холодне полум’я з клинка повільно потекло Сашкові у вічі.

— Ай, не треба, не треба! — тонко заволав він. — Я піду! Я ж сказав, що піду! — Брешеш! — прошипів чаклун. — Брешеш! Поклянися іменем великого Баал-Зебуба піти й ніколи більше не повертатися в це тіло!

— Клянуся… Клянуся іменем Баал-Зебуба…

Штепа відступив крок назад.

Сашко відчув, як у ньому знову хтось важко поворухнувся і, роздираючи нутрощі, поліз назовні. Біль був неймовірний. Крижаний. Спустошливий. Кімната закрутилася навколо нього в божевільному танку. Здавалося, саме нічне небо опускається на кабінет усією своєю мільйоннотонною тушею. Знову пролунав страшний, нелюдський зойк. Але цього разу то був уже зойк самого Сашка. А за мить все скінчилося. Тіло його ослабло, обвисло в лахмітті пошматованих пут, і Сашко нарешті відчув, що знову може дихати. Сам. Штепа знеможено впав на стілець, заплющив очі і хрипко видихнув:

— Усе…

Івченко заплакав. Не було сил говорити і не було сил радіти. Всередині все було забруднене, спаскуджене паразитом, який там гніздився. Залишилося навіть огидне кубло, яке він скрутив. Сашко відчував його, як відчувають пухлину хворі на рак. Він знав, що все вже позаду, і не міг у це повірити. Ридання струшували його змучене тіло, він ненавидів себе за цю слабкість, проте вдіяти нічого не міг.

— Увімкніть світло, — тихо попросив Штепа.

Мов здаля, до Сашка долинув тремтячий голос Говорова, який наказував принести нові лампочки, а потім його вуст торкнувся край металевої чаші.

— Пий, — над ним схилилася Наталі, — пий.

Миле, рідне обличчя…

Він зажмурився, намагаючись вгамувати сльози, витер мокрі щоки і ковтнув теплого пряного напою, який відразу легкою хвилею ринув у тіло, розчиняв, вимивав липкі залишки бруду та жаху. Спалахнуло світло. Різке, земне.? Штепа важко підвівся, човгаючи, підійшов до столу, загасив свої моторошні свічки і почав збирати речі. Його руки трусилися. — Це… перша моя битва з таким супротивником, — пробурмотів він, — думав… нічого не вийде. А він відчував мій страх та невпевненість… Ніяк не бажав підкорятися.

Він опустив сумку на підлогу і витер втомлене мокре обличчя. — Я страшенно боявся, — повторив чаклун, — а він відчував це. Вони завжди відчувають страх та слабкість… Не хотів іти.

Наталі подала чашу і йому, але Штепа відмахнувся.

— Дайте випити чогось… справжнього.

Усе ще блідий, Говоров прошкандибав до шафи, дістав напівпорожню пляшку коньяку і, розхлюпуючи, налив усім по півсклянки.