Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Ти тут?

— Так…

Сашко нічого не казав. Він не хотів відповідати. Він не міг відповідати. Його вустами говорив хтось інший. Івченко із жахом зрозумів, що його тіло йому не підкоряється, що перед чаклуном сидить не він…

— Ти мене чуєш?

— Так…

— Чому ти тут?

— Мене… надіслали…

Низький бас того, хто відповідав чаклунові, розхитував повітря, збиваючи його в тугі брижі, шмагав стіни, які раптом стали ненадійними. Промайнули бліді обличчя Говорова й Макса, котрі, втиснувшись у свої стільці, даремно намагалися бути непомітними. Жах знаходив їх.

— Хто ти? Назви своє ім’я.

— Ти — не священик, ти не можеш мені наказувати! — заперечив голос. — Я — посвячений, я маю право володарювати над істотами твого світу, і тобі це відомо. Ім’я!

У відповідь голос проревів щось нерозбірливе.

— Тебе послала людина?

— Так… Мене викликав… один із вас.

— Отже, я маю право вимагати, аби ти підкорявся й мені. Якщо, звичайно, угоду між вами не було підтверджено самим Люцифером.

— Ні, не було, — неохоче визнав голос.

— Ти сам у цьому тілі?

Голос щось пробурмотів, зовсім тихо.

— Не чую! Ти сам?

— Так…

— Я вимагаю, щоб ти його залишив.