Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Годинник пробив північ. Початок нового дня. Початок нового року. Мільйони родин у всьому світі сидять зараз за святковим столом, і дзвенить кришталь бокалів, у яких піниться шампанське. Йосип розпалив люльку, затягнувся й закашлявся, вдавившись димом, що здався йому задушливо-гидким. Чортихнувшись, він загрюкав люлькою об край столу, вибиваючи попіл просто на бездоганно чисту поліровану поверхню.

«Що з тобою?»

Він не зміг відповісти на це питання. І не знав напевне, хто запитував. Розмірено стукотів годинник у кутку, і так само одноманітно горіли вогні величезного, одягненого у святковий одяг міста. Сам того не очікуючи, Йосип поривчасто ступив до вікна й опустив портьєру.

«Невже ти заздриш їм?»

Яким тоном було задане це питання? Сарказм? Подив? Жалість? Зневага? Коба щосили заплющив повіки і провів долонею по обличчю, яке раптом втратило пружність, стало втомленим, старим… Повагавшись, підійшов до шафи, витягнув зі схованки скриньку з каменем, котру завжди возив із собою, не покладаючись на охорону та сейфи з хитромудрим захистом. Довго дивився в прозорі, бездонні глибини каменя, аж поки нарешті земна реальність навколо нього не почала розчинятися, поступаючись місцем новому світові, котрий заспокоював, надавав сили і впевненості, звільняв від непотрібних жалюгідних химер. Перш ніж Йосип побачив розпливчасті, мінливі тіні мешканців Антисвіту, він ще встиг подумати про те, що добре б було скасувати Новий рік. Зробити перше січня робочим днем, і нехай тоді святкують. Хто схоче…

Росія, Петрозаводськ, вулиця Ломоносова, конспіративна квартира ГРУ, 14 листопада 20… року. 19.00

Сашко нашорошився, прислухаючись. Поблизу глухо гухнуло, за товстими стінами невеликої, без вікон кімнати, в яку його помістили, цей звук було ледь чути. Минуло кілька секунд, проте він більше нічого не почув. Сашко вже вирішив, що йому здалося. Замок масивних дверей клацнув, і на порозі виріс похмурий охоронець.

— Виходь, швидко. Речі візьми.

Вони вийшли в коридор, де в компанії ще двох мовчазних суб’єктів стояли Наталі та Штепа.

— Ходімо.

Швидко, майже бігом, вони пройшли коридором, звернули за ріг, проминули ще один поворот і опинилися перед оббитими дерматином дверми. Помітно нервуючи, охоронець відчинив їх і вштовхнув полонених до просторої, майже без меблів кімнати.

— Сидіть тут, за вами прийдуть. Двері зачинилися.

— Щось трапилося. Я чула якісь звуки…

Дівчина підбігла до забраного металевими ґратами вікна і визирнула-, втім, нічого там, крім порожнього двору, не побачивши.

— Щось не так…

І тут Івченко почув сухий ляскіт уже в самій будівлі.

— Це вибух!

Він кинувся до дверей, прислухався.

Раптом під його рукою вони прочинилися, клацнувши язичком замка, який не ввійшов у паз.

— Ого!

Він визирнув у коридор, який виявився зовсім порожнім. Звідкись здаля долинали притамовані звуки, крики, тупотіння. Пролунав вибух, ще один, моторошно завила смертельно поранена людина.