Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Це не маячня. Чи ви щойно не тримали його втрьох, щоб він не розбив собі голову у нападі падучої? Зволікати не можна, дорога кожна хвилина. А потім можете продовжити допит, уже зі мною — я відповім на всі ваші питання.

Говоров замислився.

— Гаразд, — за мить погодився він, — нехай буде по-вашому. Максе…

Світловолосий прибрав пістолет, під прицілом якого тримав Штепу, відсторонився, пропускаючи його до кабінету, а потім, за знаком Говорова, допоміг чаклунові посадити Івченка на стілець. Сашко вже майже нічого не розумів, усе було наче вві сні. Миготіли обличчя Наталі, Говорова, Штепи, потім знову Говорова… Щоразу перед очима виникали розмиті тіні, які хаотично стрибали, кидаючись на Сашка. І ще той шепіт… Постійний недобрий шепіт, котрий то затихав, то ставав гучнішим, з якого можна було розібрати страшне: «Помреш… помреш… помреш…» — Прив’яжіть його, — скомандував Штепа, просто на підлозі розкриваючи свою сумку. — Ні, наручники не годяться, потрібна мотузка. Гарненько примотайте його до спинки й сидіння. Ось так, добре…

— Людей моїх приведіть до тями, — похмуро попросив Говоров, спостерігаючи за маніпуляціями чаклуна, який розкладав на столі якісь корені, вузлики, пакунки…

— Ох, так…

Штепа повернувся до завмерлих оперів і клацнув пальцями. Ті стріпонулися й ошелешено витріщилися на Говорова, не розуміючи, що відбувається. — Вийдіть у коридор, — наказав генерал. — Максе, ти теж. Хоча ні, ти залишайся.

— Тільки не заважайте.

Штепа акуратно поклав перед собою товстий фоліант у грубій чорній палітурці з тисненої шкіри, витяг із сумки важку на вигляд срібну чашу, поставив поряд із книгою і по вінця наповнив водою з карафи. — Погано, крові нема… — пробурмотів він, ні до кого не звертаючись. — Та нічого, обійдемося.

Дбайливо розгорнувши полотняний пакунок, чаклун дістав із нього два ножі з білим та чорним руків’ям, які лягли по обидва боки чаші. Насамкінець на столі з’явився якийсь бридкий, зморщений предмет, у якому Говоров із огидою впізнав висушену людську руку.

— Ну це вже…

— Ш-ш-ш… — прошипів чаклун.

Генерал підкорився, мовчки спостерігаючи, як Штепа нанизує на пальці муміфікованої руки крихітні чорні свічечки.

— Вимкніть світло.

Не чекаючи на команду шефа, Макс клацнув вимикачем настільної лампи. Настала абсолютна темрява, яка, втім, відразу відсунулася. Це примарним світлом загорілися свічки на чаклунському підсвічнику. А Штепа вже бурмотів заклинання латиною, час від часу зазираючи в книгу й проводячи руками над крихітними холодними вогниками. Сашко сидів, туго зв’язаний скотчем так, що не міг навіть поворухнутися. Якимось чином, ледь чаклун почав читати заклинання, до Івченка повернулося сприйняття дійсності, світ знову став чітким і реальним. Розум, із подивом відзначив про себе Сашко, сприймав те, що відбувалося, зовсім спокійно, наче то була повсякденна, знайома справа. І ще Сашко ніяк не міг відкараскатися від враження, що якась його частина перебуває поза ним, у цій кімнаті, невидима й невідчутна. І теж спостерігає. І за Штепою, і за генералом, і за самим Івченком. Бурмотіння Штепи ставало дедалі голоснішим і голоснішим. Сашко відчув, як слова ворушать задушливе повітря кімнати, здіймають вітер, невловимий на дотик, вітер, від якого починало морозити. Та частина Сашка, яка зараз жила окремо від нього, заметушилася, шукаючи укриття, забилася в куток, кліпаючи звідти крихітними злими жаринами жовтих очиць. Чаклун повільно взяв ножа з чорним руків’ям, опустив його у воду раз, другий, третій, потім цим-таки ножем накреслив у повітрі горизонтальну вісімку. Наступний знак був уже іншим, швидким, складним, око не встигло його сприйняти.

— Тобі, котре живить усе живе, повітря…

Заклинання лунали одне за одним:

— Тобі, котрий зігріває все живе, вогонь… Тобі, котра дає силу, вода…

Відклавши ніж, Штепа закрив книгу й опустив руки на її палітурку. — Ім’ям того, хто повстав, ім’ям того, хто несе світло, ім’ям пресвітлого ангела Люцифера, я, чаклун Внутрішнього Кола Чорних Ієрархій, людина, справжнє ім’я якої відомо лише тому, хто несе світло живим і мертвим, я закликаю істот темних світів, душі померлих та неживих, що живуть, підкорятися мені!

Хоча чаклун давно вже не говорив латиною, але заклинання промовляв настільки швидко, майже захлинаючись, що свідомість не встигала за складним переплетінням дивних і страшних фраз. Сашко й не намагався їх розібрати. Він із переляком та жахом відчув, як усередині нього прокидається щось… чи хтось… Горло стиснула крижана грудка, заважаючи видати хоча б звук. У тіло, яке раптом напружилося до судоми, врізався скотч. Чаклун уже був поруч з Івченком. Він наблизив до його очей свої і повільно запитав: