Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Він був наляканий. Дуже наляканий. Тіло поступово переставало підкорятися. Сашко його майже не відчував, наче хтось перерізав нервові закінчення. Його трусило. Лікар оголив його руку, вставив у ін’єкційний пістолет ампулу і схилився над Сашком. Але не встиг він натиснути на спуск, як невідома сила буквально підкинула Івченка над стільцем. Він врізався головою в підборіддя лікаря і впав на підлогу. Горло видало тонкий писк — усе, на що були здатні легені, які раптово відмовилися приймати повітря. М’язами пробігла судома, знову й знову. А потім вони стиснулися в тугі грудки, вигнувши тіло дугою. З грудей вихопилося чуже, зовсім дике ревіння. Генерал вискочив з-за столу і кинувся на допомогу лікарю й кремезному світловолосому оперативникові, якого він називав Максом. Вони ледь могли втрьох утримувати тіло, що билося в конвульсіях. — Це епілептичний напад, — крикнув лікар, тримаючи хворого за ноги.

Сашкові чомусь здалося конче необхідним сказати, що це ревіння — не його, що кричить хтось інший, однак язик не слухався. Сашко неначе мчав у божевільному авто і не знав, як його зупинити.

— Спокійно! Спокійно!

Лікар усе ж примудрився дотягнутися до ін’єкційного пістолета, який лежав на підлозі, і, приставивши до Сашкової руки, натиснув на спуск. Потім ще раз і ще. — Чорт, антибіотики не допомагають! — прохрипів він. — Треба транквілізаторів!

Він спробував було схопити валізку, але Сашкові конвульсії не дали цього зробити. — Суки! Ідіть геть! Залиште його! Геть, він мій! — прогарчав раптом хтось всередині Сашка.

Він дивився на обличчя, які стрибали перед ним, на стелю, на стіни і відчував, як поволі божеволіє. Сашка охопив жах. Тваринний, крижаний жах, з яким неможливо було боротися. Він відчував, як тріщать м’язи, як скоцюрблені пальці притиснутих до підлоги рук дряпають жорсткий ворс килима, як безладно молотять повітря ноги, котрі вирвалися з чіпких обіймів Гаспаряна… Відчув? Але ж секунду тому він узагалі нічого не відчував! Чи то подіяли ліки, чи то напад минувся сам по собі, однак Сашкове тіло поступово розслабилося, перестало битися й труситися, лежало купою зібганої брудної білизни.

— Слава Богу, здається, все, — видихнув лікар.

Він відпустив Сашкові ноги, покопирсався в кейсі і зарядив пістолет новою ампулою. — Усе ж я зроблю йому ін’єкцію заспокійливого, нехай поспить. І я б вам радив, пане генерал, днів на два залишити його під моїм наглядом. — Ми не маємо двох днів, — заперечив Говоров, витираючи обличчя хусткою, — ми не маємо навіть двох годин.

— У такому стані від нього мало користі.

Лікар приставив пістолета до Сашкової руки та так і завмер. Завмерли й генерал з Максом, ошелешено дивлячись на двері, що раптово відчинилися. Росія, Підмосков’я, урядова дачна резиденція «Кунцево-1», 12 квітня 1931 року. 2.40. Цього разу йому вдалося перейти у стан «хохха» майже одразу і без допомоги каменя. Притамоване світло лампи ще більш потьмяніло, предмети навколо Йосипа знайомо розплилися, втратили обриси, пропускаючи його в Антисвіт. Звідкись долинали нерозбірливі голоси, бурмотіння, віддалені стогони. Довкола, наскільки вистачало погляду, повільно пропливали, танули, знову виринали з темряви, переплітаючись одна з одною, пожираючи одна одну й народжуючись одна з одної, примарні тіні без форм. Мешканці дивного й захоплюючого світу. «Де ти?» — подумки покликав Йосип, і відразу одна з тіней, припинивши свій плавний танок, ущільнилася, потемнішала, набираючи вигляду людської постаті без обличчя. Кобі ніколи не вдавалося побачити очі співрозмовника, завжди то була лише чорна, туга, як ніч, тінь. — Вітаю тебе, брате мій, у безкінечній величі твого духу, — промовила тінь звичне привітання. — Ти кликав мене?

— Так, — пробурмотів Йосип, — кликав…

— Навіщо? Тобі знову потрібна порада?

Йосип відчув, як невидимий погляд Великого Ігви Антисвіту Друккарги впивається в його обличчя, оцінює, читаючи його думки та почуття. Ніколи ще Кобі не вдавалося приховати від свого моторошного генія справжні наміри. Вдавалося обманювати всіх: соратників по партії, іноземних дипломатів, друзів, ворогів, дружину, дітей, але цю істоту… — Ти розгублений… — прошелестіло в кімнаті. — Розгублений і наляканий. Ти намагаєшся кохати дружину, переймаєшся тим, що вона тебе не розуміє, і боїшся… Хочеш… і боїшся її втратити…

Демон говорив, говорив, і Кобі ставало дедалі страшніше. Ця істота знала про нього все! Ця істота була вже частиною його самого! — Ти боїшся втратити владу, яку здобув із такими труднощами. Ти спробував підкорити селян і дістав відсіч. І побачив, що твоє володарювання над народом насправді — ілюзія, яка може розвіятися в будь-яку мить. Ти використовуєш людей, маніпулюєш ними і щомиті боїшся удару ножем, пострілу чи порції отрути за обідом. Я розумію тебе. І я допоможу тобі… — Я… мені страшно. Я нікому не вірю, у мене нема друзів, нема близьких. Для мільйонів людей я — майже Бог, якого обожнюють і вважають непомильним. А я їм не вірю. Народ… Народ не може щиро любити правителя. Я це відчуваю. Я знаю… — Любов… Але ж ти знаєш, що то фікція. Навіть Бог, ти чуєш, навіть Бог надає перевагу не любові, а страху. Коли б він любив людей, хіба б він змусив їх так страждати? Хіба б не створив їх більш досконалими, могутнішими за себе самого, якби щиро їх любив? Але він воліє, аби його боялися. І він правий. Зроби так, щоб тебе любили, але ще більше — боялися. Нехай вони знають: Сталін мудрий, величний і людяний, однак він ще й жорстокий. Справедливий, але й безжальний. Я допоможу тобі. Тільки тоді твій народ буде тобі відданий, коли зрозуміє, що слухняність і покора несуть благо, а сумніви й неприязнь — голод і смерть. Коли ти доб’єшся цього, зможеш завоювати цілий світ і стати Великим Ігвою своєї реальності. Я допоможу тобі. Я тобі допоможу… — Повернувшись, Коба ще довго не міг угамувати дрож, яка трясла його тіло. Великі краплі поту котилися зморшкуватими щоками, капали на комір тонкої полотняної сорочки, збігали вздовж хребта. Плата за страх… Йосип смертельно боявся Друккарги, ненавидів його самого і його поради, проте обійтися без них уже не міг. Зав’яз… Адже він розумів, що таке Антисвіт, що таке Друккарга чи, скажімо, Жругр. Демони… У Йосипа все ж-таки була духовна освіта, та й дурнем себе не вважав. Варто лише дозволити породженням темряви говорити, варто лише почати їх слухати, і все… Душа навічно прикипить до чорного зла, яке точиться з того боку. Ані Сатана, ані його підручні нічого не можуть вдіяти з людиною без її згоди. А Коба прагнув влади. Влади за будь-яку Ціну. Іноді, дуже рідко, щоправда, Йосипу снилися його жертви. Бехтерєв, Фрунзе, Ленін… Скільки їх, вбитих, зраджених, обманутих у вічній гонитві, яка не має фінішу, в гонитві за владою… Скільки ще буде… Йосип згадав старого масона-астролога, якого колись тримав біля себе задля втіхи. Яке в нього було ім’я?.. Він напружив пам’ять, та згадати так і не зміг, хоча обличчя старого стояло перед очима. Дивно… У Йосипа завжди була чудова пам’ять. Він важко підвівся, підійшов до шафи і, намацавши невидимий важіль, відкрив потаємну скриньку, в якій тримав найважливіші папери та речі. Пальці торкнулися чорної скриньки і відразу відсмикнулися. Ні… Замість скриньки він узяв пожовклий листок звичайного учнівського зошита, відійшов до столу, підніс до світла, вдивляючись у вицвілі акуратні рядки. Гороскоп, який, на біду Сталіну й самому собі, склав старий астролог. «При його народженні Сонце було в останньому градусі Стрільця, на переході до знаку Козерога, що свідчить про потаємність і загадковість такої людини. На час народження Сонце також проходило тропік зимового сонцестояння. Перебування світила у точці замерзання пророчить, що на дух цієї людини чекають дуже серйозні випробовування. Можна навіть сказати, що від народження цієї людини приходить тимчасовий наступ сил мороку на сили світла.

Народження під знаком Стрільця означає, що це — напівлюдина, поєднання тваринної, інстинктивної, та космічної природи, підсвідомості та надсвідомості, здатність до трансмутації духу. У такій людині поєднано риси духовного лідера цілого народу й водночас його ката, кривавого тирана. Злий Нептун означає відсутність у такої людини віри в людей, підозрілість, байдужість і, як результат, постійну самотність. Смерть цієї людини буде важкою, страшною і наглою. Вона помре в повній самотності, без друзів та людей, яких вона б любила. І ті, хто вихваляв та боявся його, плюнуть на мертве тіло…» Сталін гірко посміхнувся. Остання фраза й коштувала старому життя. Йосип пробачив би цьому блазню все: похмуре пророкування, моторошну характеристику, пробачив би навіть абсолютну відвертість і відсутність страху, які були більше схожі на зухвалість. Але приниження — ніколи. Коба згадав, як після смерті Фрунзе старий приїхав до нього на дачу і благав відмовитися від влади. «Ви занапастите свій народ і себе, ви не можете, не маєте права володарювати», — казав він. Старий дурень, ідеаліст, що вижив із розуму, вважаючи, що коли йому потурають, якщо йому дозволяють говорити правду, то буде дозволено промовити й таке… Для нього, напевне, все, що він написав, так і залишилося похмурим пророцтвом, голосом зірок, не більше. Він так і не зрозумів, що завдяки астрології зазирнув за маску й побачив справжнього Сталіна. «…Дев’ятий день місяця, в який народжено цю людину, вважається одним із найпохмуріших та найстрашніших місячних днів. Його образ — кажан, або нетопир, є одним із символів Сатани…» Астролог не зрозумів головного: це — не проста випадковість. Сталін не міг народитися іншого дня. Астрологічна карта не просто пояснювала Йосипів характер. Вона розкривала його. Старий ідіот так і не усвідомив, що напророкував. Йосип раптом хіхікнув і рішуче розірвав папірець. Досить химер. Досить дурити себе й свою долю, яку і так уже давно, ще до його народження, визначено. Нехай демонам відомі найпотаємніші його думки, головне, вони невідомі людям. Ані Зінов’єву, ані Ворошилову, ані Троцькому. Не знає їх і той маніяк Шикльгрубер, якого вони з Друккаргою та Жругром готують на роль стінобитного знаряддя, здатного розтрощити Європу і кинути до ніг тріумфального переможця. А демони… Вони залежні від Сталіна так само, як він залежить від них. Якщо не більше. Ігва Друккарга чи не єдиною умовою надання допомоги Сталінові поставив вимогу віднайти на Близькому Сході Парфянський вівтар і переправити його в давнє капище гіперборейців. Йосип наводив довідки — цей вівтар має й іншу назву: вівтар Сатани. Даремно демон прохопився. Тепер Сталін має козир, тепер у нього є предмет торгівлі. І тому Друккарзі нічого не залишиться, як поступитися. Неважливо, з чиїх рук Коба отримає владу над світом. Нехай навіть з лап Сатани. Страшно? Звичайно. Але на Йосипові і без того стільки гріхів, що шлях до Царства небесного йому давно закритий. Якщо воно є, те царство. На мить ворухнулася слабка, придушена пристрастями та звабами думка про те, що все не так просто й однозначно, як це бачиться Йосипові, що його обдурюють, що не можна безкарно грати в рулетку із самим Сатаною.

Але Коба волів не дослухатися до цієї думки…

Росія, Петрозаводськ, вулиця Ломоносова, конспіративна квартира ГРУ, 13 листопада 20… року. 22.30

Лікар приставив пістолет до Сашкової руки та так і завмер, ошелешено дивлячись на двері, що раптово відчинилися. На порозі з’явилися двоє міцних хлопців у цивільному, а слідом за ними ввійшли Штепа й Наталі. В руках у чаклуна була його незмінна сумка.

— Що таке? Хто наказав привести їх сюди?

Генерал, який сидів біля Сашка спиною до дверей і дивився зараз на Штепу через плече, не помітив того, що вже бачив лікар: непорушні погляди та механічно-непевні рухи оперативників. Обидва були в гіпнотичному трансі. — Вибачте, пане генерал, — промовив Штепа, важко дихаючи й витираючи піт із чола, — у мене не було іншого виходу. Якщо Олександру не надати термінову допомогу, він помре. Він став об’єктом магічного нападу.

— Що за маячня?