Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Зніміть наручники, — попрохав Сашко, — рук уже не відчуваю.

— Потерпиш дві хвилини.

Його довго вели сходами та переходами, Івченко нарахував із дюжину поворотів, і нарешті заштовхнули до якогось кабінету. Те, що то був саме кабінет, а не камера, Сашко зрозумів, коли його всадовили на м’який стілець. Отже, його припущення правильне, зараз буде перший допит. Зазвичай він буває гранично жорстким, об’єкта намагаються «зламати» в перші ж хвилини. З Івченком навряд чи так вдіють, їм відомо, що він — професіонал, а з ними така штука не проходить. Ось тут і з’явиться шанс з’ясувати, хто ці люди і що їм відомо про нього та його супутників. Мішок зняли, і Сашко зажмурився від світла настільної лампи. Нічого схожого на кабінет для допитів. Простора кімната з дерев’яними панелями, двотумбовий масивний, мабуть, ще радянського виробництва, стіл, на якому, крім лампи, стояло кілька телефонів та дерев’яна різьблена скляночка з ідеально загостреними олівцями. До цього столу літерою «Т» було приставлено інший, довгий, з кількома стільцями по обидва боки. Одного не вистачало, мабуть, на нього і всадовили Сашка. Поруч із письмовим столом стояв ще один, з комп’ютером, селекторним телефоном і факсом. Умеблювання завершувала велика книжкова шафа біля дальньої стіни та портрет над столом. Вікон у кабінеті не було. За столом сидів міцний круглолиций чоловік років п’ятдесяти в строгому темно-сірому костюмі і з неприхованою цікавістю розглядав Сашка. — Ну, здоровенькі були, Івченку, — із посмішкою мовив він і кивнув комусь за Сашковою спиною. — Зніміть «браслети».

Сашко хвилину масирував затерплі руки. Кисті спухли й посиніли чи то від недостатнього притоку крові, чи то від хвороби. Пухирці збільшилися, налилися каламутною рідиною, розповзлися по руках. Тепер ними були всіяні і зап’ястки, висип заповз під рукави куртки, з’явився на долонях. Кілька пухирців лопнуло, їх уміст перемішався з брудом. Болю так само не було, наче тканини омертвіли. Незнайомець вийняв із шухляди пачку сигарет, приєднав до неї зіпівську запальничку і підсунув усе це на край столу.

— Паліть.

— Я не палю, і вам це відомо, — змучено посміхнувся Івченко.

— Невідомо, — спокійно відповів незнайомець. — На жаль, у нас не настільки вичерпна інформація про вас, Олександре.

— Отже мене «здали», — ствердно промовив той.

Чоловік схилив голову.

— Інформація щодо вас прийшла від… Утім, про це трохи згодом. Як ви гадаєте, куди ви потрапили?

Сашко вирішив підтримати бесіду, зараз це було в його інтересах.

— Що тут гадати, — буркнув він, — у ГРУ, звичайно.

— Чому саме військова розвідка? — блискавично відреагував господар кабінету.

Івченко посміхнувся.

— Ви дуже чітко спрацювали. Зовнішнє спостереження було встановлено за вищим ґатунком, комітетники так не працюють. Не тому, що в них погані люди, просто в їхньої «наружки» недостатньо практики, до того ж їх служба нечисленна. Вони, як правило, проводять довготермінові комбінації, а зовнішнє спостереження підключають на останніх етапах, та й то не завжди. У міліцейської «наружки» практики хоч відбавляй, але вони майже не користуються «Волгами». До того ж і в ментів, і в комітетників у кабінеті висів би портрет Дзержинського або Путіна, а не генерала Голікова. Ну і, нарешті, позивні у вас не міліцейські і не феесбешні.

— Ну що ж, усе правильно, — посміхнувся незнайомець, — хоча щодо портрета… Власне, це не мій кабінет, я тут у гостях.

— Зрозуміло…

— Я — генерал-лейтенант Павло Павлович Говоров, співробітник ГРУ та давній приятель твого шефа.

— Зрозуміло… — пробурмотів Івченко.

Те, що сказав генерал, давало багато приводів для роздумів. «Приятель,» як сказав він, мабуть, натякає на те, що діє неофіційно, за власною ініціативою, принаймні поки що. — Ти — профі, Сашко, — сказав Говоров, — тому, сподіваюся, не відмовишся допомогти нам у дечому розібратися, оскільки вже влип. Зі свого боку, обіцяю, що ані про тебе, ані про твоїх супутників ніхто, крім мене та моїх людей, не дізнається. Коли все скінчиться, ви будете вільні.