Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Я ж сказав не смикатися, — ревонув той самий голос.

Але Сашко вже його не чув. Його буквально розірвав напад блювоти.

— Чорт, це що таке?!

На нього посипався цілий град ударів, які супроводжували відбірні матюки. Голова розколювалася від болю. Темрява вибухала жовтими жагучими протуберанцями, котрі ось-ось повинні були спопелити пошматоване болем та побоями тіло.

І раптом усе скінчилося.

— …сказано припинити! — мов крізь вату долинув голос іншої людини, яка сиділа попереду.

— Поводьтеся спокійно, і все буде гаразд.

Останню репліку було адресовано полоненому. Сашко вирішив підкоритися. Однак якщо не захочуть, йому нічого не скажуть, лише гірше буде.

— Треба змінити машину, тут тепер не дуже приємно.

Почулося клацання вимикача.

«Ого! — промайнула думка. — Працювали в режимі радіомовчання. І це дійсно професіонали, причому професіонали з державної „контори“.» Власне, приводом для веселощів цей факт навряд чи був — співробітники державних служб можуть бути жорстокішими й безжальнішими, ніж будь-які бандити, а держава, яка стоїть за їхньою спиною, робить їх ще сильнішими й небезпечнішими. Проте в їхньому середовищі існували неписані правила поведінки із супротивником. Використовуючи їх, можна гратися, торгуватися, вишукуючи шанс на порятунок. Це не якісь там бритоголові «відморозки», котрі поспішають вибити з полоненого все і будь-якими способами. Держава, як правило, нікуди не поспішає.

— «Гіацинт-4», це «Айстра», дайте інший транспорт.

Їхня «Волга» відразу плавно зупинилася, Сашка вивели з машини й потягли в іншу, яку було припарковано кроків за десять. Теж «Волгу».

А позаду неї, Івченко це чітко чув, працювали двигуни ще двох. Отже, вони йдуть колоною, а це підкріплює версію щодо силовиків. У будь-якому іншому випадку полонених заховали б і перевезли таємно.

Сашка штовхнули в салон, і кавалькада рушила.

їхали довго. Годину, дві… Сашко нічого не бачив, тож швидко втратив відчуття часу. Викрадачі більшу частину шляху мовчали, лише зрідка обмінюючись одноманітними репліками, з яких нічого не можна було зрозуміти. Залишалося сидіти й чекати неминучого.

Поступово головний біль ущух, залишилася лише важкість у потилиці, яка час від часу проривалася в скроні тупими рівномірними ударами. Дуже хотілося пити. Сухий шорсткий язик, здавалося, заполонив увесь рот і заважав навіть більше, ніж біль у розбитих кінцівках. Але попрохати води Сашко все ж не наважився. Нарешті «Волга» після кількох поворотів зупинилася. Ззовні прогриміли металеві ворота, що відчинялися, авто плавно гойднулося й почало опускатися вниз. Знову ворота, цього разу вони відчинилися майже беззвучно, долинав лише гул електромоторів.

— Виходимо, — скомандував молодий голос.

Вони були в доволі просторому приміщенні, кроки лунко відбивалися від високої стелі та бетонних стін.

— Уперед.