Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Ні, Сашко, тобі здалося, нічого схожого. Там узагалі нема машин, лише кілька хвилин тому нас обігнав мікроавтобус, і все. — Так, — підтвердив таксист, — це не дуже завантажена траса. — — Там була «дев’ятка», — вперто повторив Сашко.

— У такій темряві за десять метрів нічого не побачиш, тим більше що фари засліплюють, — буркнув водій. Сашко відчув на собі пильний погляд Штепи, але коли сам подивився на нього, чаклун негайно відвернувся. — У нього температура, — почув він глухий, наче дівчина була за невидимою стіною, голос Наталі.

— Висока?

— Поки що не дуже, але він, схоже, марить.

— Послухайте, — водій повернувся до Штепи, — я не у великому захваті від того, що везу пасажира, який казна на що хворий.

— Доведеться.

— Я вас висаджу. Дідько з нею, з платою.

— Вези, я тобі сказав! — ревонув Штепа.

У його голосі пролунали дивні, дзвінкі, жахні ноти, які вдарили по свідомості Івченка навіть крізь туман напівзабуття. Таксист замовк на півслові, втупився в дорогу і, здається, зовсім втративши цікавість до того, що відбувалося в салоні, задерев’янілими пальцями крутив баранку.

«Він… його…»

Думки плуталися. Ну й чорт із ними. Сашко вже давно боровся з важкою втомою, яка змінювалася апатією, і нарешті вирішив підкоритися їй. Нехай чаклун приймає рішення за нього, нехай і думає за нього. Адже ж бачить, в якому стані його охоронець. І спокійний, це відразу відчувається. Як це сприймати? На мить Сашкові стало страшно. Його покинули й зрадили всі: Костянтинів, рідна служба, Штепі та дівчині він так само байдужий. Використали й викинули, мов презерватив. Використали й викинули… Він застогнав. Десь у глибині свідомості щось шепотіло: «Це не твої думки, тебе обманюють». — Погано, — ніби крізь сон почув він Штепу. — Це я винен, проґавив, хоча мав відразу зрозуміти, що це…

Чаклун не доказав. Машина, вийшовши з крутого повороту, раптом різко крутнулась до узбіччя, вийшла з-під контролю і, підминаючи чагарник, застрибала по грудках. Злякано закричала Наталі. Промайнуло бліде, спотворене жахом обличчя таксиста. Сашко, погано розуміючи, що робить, з останніх сил вибрався з машини і кинувся геть. Спрацювали, мабуть, рефлекси, а не свідомість. Чиїсь міцні, вмілі руки перехопили його за кілька кроків від машини. Сашко копнув ногою, влучив, отримав удар по потилиці і наступної миті вже лежав безпорадний, притиснутий до землі із заломленими руками.

Пістолет так і залишився в кобурі.

«І добре», — подумав він мляво, спостерігаючи, як з чагарнику та машин, що підлетіли до їхнього «Опеля», вибігають люди. Надто багато людей… Він не встиг нікого розгледіти, заважали головний біль та «мухи» в очах, до того ж надто швидко все відбулося. Хто б не були ці люди, спрацювали вони чудово. Перш ніж йому на голову накинули щільний полотняний мішок, Сашко встиг побачити білу «Газель», яка стала поперек дороги, той самий мікроавтобус, який обігнав їх кілька хвилин тому.

«Чорт…»

Його вправно підхопили попід скуті за спиною руки, без зайвих церемоній заштовхали в машину, судячи зі звуку двигуна, «Волгу», по боках втиснулася пара габаритних молодиків, і авто рвонуло вперед.

— Сиди й не дихай, — попередив молодий голос.

Уся операція захоплення тривала менше хвилини. Переляку не було. Не було ані прикрості, ані приреченості людини, яка програла. Всі сили Івченко витрачав на боротьбу з нудотою.

«А Наталі? — спалахнула раптом думка. — Де Наталі?»

— Послухайте, — через силу прохрипів він і відразу ж отримав по ліктю руків’ям пістолета. Нестерпний біль змусив скорчитися.