Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Дільничний вилаявся:

— Зачіпки… Самі винні. Завезли на АЗС шість тонн бензину навпіл з водою і за добу розпродали. Ти уявляєш, скільки машин накрилося? Спочатку вони всім власникам компенсації виплачували, а потім… вибірково, залежно від марки машини, розумієш? В результаті зараз по області — мінімум дві тисячі ображених і потенційно причетних до вибуху автовласників. От тобі й усі мафіозні приколи.

— Андрію, маю до тебе прохання.

— Особисте чи… по роботі? — витягнув шию дільничний.

— Особисте, зараз я не на службі.

— Давай.

— Якщо цікавитиметься хтось, однаково — твої, мої чи «цивільні», — мене тут нема й не було. Я у відпустці, а в нашій з тобою службі сам знаєш як: не втік кудись — на другий день вже шукають. Але мені шепнеш.

— Зробимо. До речі, в гості заїдеш? Цього року непогане вино вийшло, молоде. Якщо, звичайно, буде час, — підморгнув він знову, натякаючи на присутність Наталі.

— Добре.

— Це не нас шукають? — запитав Штепа, коли вони від’їхали від крамниці.

— Ні, звичайна ментівська робота.

— А з ким ти розмовляв? — поцікавилася Наталі, — такий приємний молодик. Твій знайомий?

Сашко пояснив, хто такий Півень.

Це як? — не зрозуміла дівчина. — Це наче шериф в Америці?

— Шериф і є, — розсміявся Сашко.

— Виявляється, ми ще багато чого не знаємо про твою країну, хоча й усе життя вивчали її, готувалися…

— У книжках пишуть не про все і не про всіх.

Нарешті вони під’їхали до просторого будинку з мансардою, який стояв трохи осторонь від кількох інших, теж дачних будиночків. Садибу оточував старий, давно не фарбований дерев’яний паркан, за яким виднілися верхівки дерев, котрі давно вже потребували розчищення.

— Ну от ми й на місці.

Сашко відчинив ворота, загнав машину в двір і піднявся на ґанок. Раптом обличчя його посерйознішало.