Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Куди ти зібрався? — стривожилася Наталі.

— Якщо хочеш, ходімо зі мною, покажу тобі українське село. Пройдемося до пошти, я зателефоную.

— Але ж ти маєш супутниковий телефон!

— З нього телефонувати не можна, — терпляче пояснив Івченко. — Ви ж не хочете, аби за годину навколо швендяли типи з відстовбурченими кишенями.

Штепа кивнув.

— Ідіть, якщо потрібно. Костянтиніву хочеш дзвонити?

— Ні, поки що зарано. Є один варіант. У Жулянах базується приватна авіакомпанія, в якій можна замовити чартерний рейс на Москву. Це коштуватиме недешево, але ви казали, що гроші маєте. З нашого боку це, звичайно, велике нахабство, на те й розраховую. Допомагаючи Наталі прибирати зі столу, Сашко розвивав свою ідею: — Російські візи отримаємо в Києві, на це піде години півтори, якщо знати, як те робиться. Це зекономить нам час, у Москві буде менше шансів засвітитися. — Чи навпаки, коли приземлимося, нас уже зустрічатимуть, — скептично хмикнув Штепа. — Не подобається мені все це. — Гадаєте, мені подобається? Запропонуйте щось краще. Можна, звичайно, потягом або машиною, однак… По-перше, це час, по-друге, доведеться перетинати Білорусь, з її збоченим на шпигуноманії КДБ. І по-третє, нема жодної гарантії, що наші переслідувачі не взяли під контроль вокзали й потихеньку не підключили своїх людей у міліції, або не посадять своїх бойовиків в усі потяги, які йдуть у тому напрямку, або… — Добре-добре, — перебив його Штепа, — зрештою, ти — оперативник. Роби так, як вважаєш за потрібне. Сашкові здалося, що Микола Михайлович образився. Та Наталі все ж відпустив. — А ти йому сподобався, — сказала дівчина, коли вони вийшли за хвіртку. — Зазвичай він намагається триматися від людей якомога далі, нікому не допомагає і не має друзів.

— А звідки ти знаєш, що я йому подобаюся?

Наталі взяла його під руку, притислася й усміхнулася:

— Тому що він відправив мене з тобою.

— Відправив?

— Авжеж. Він намагається, аби поряд із тобою весь час був хтось із нас, аби ти перебував під захистом.

— Захистом? — усміхнувся Івченко.

Він допоміг дівчині перестрибнути через калюжу й іронічно мовив:

— Оце номер, охоронець, якого охороняють. І хто — жінка!

— Мається на увазі магічний захист. Від несподіванки Івченко аж зупинився.

— Ти… теж?! Дівчина розсміялася:

— Звичайно ж, ні. Я не відьма, просто він мене добре відчуває. Якщо мені загрожуватиме небезпека, Микола Михайлович дізнається й допоможе.

— Як?

— Ну, в нього багато способів. Якщо дуже необхідно, він може майже миттєво опинитися в будь-якому місці планети.