Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Сашко розсміявся.

— Опам’яталася… Аеропорт зовсім по інший бік. Ні, сьогодні ми нікуди не полетимо. Можливо…

Він вчасно стримався. Ні до чого їм знати, що з «контори» можливий витік. Це не додасть супутникам ані настрою, ані оптимізму. — У нас мало часу. — Штепа був явно незадоволений. — Ми маємо бути на місці в крайньому разі сімнадцятого. Залишилося п’ять днів, а ми не просунулися до мети ані на кілометр.

— Якщо надто поспішатимемо, то не дістанемося туди взагалі. Гадаєте, вони не перекрили вокзали та аеропорти?

— То що ж робити?

— Перечекаємо до завтра, а я тим часом щось придумаю.

— То куди ж ми все-таки їдемо? — знову поцікавилася Наталі.

— Я везу вас на дачу.

— Дача? Що то таке? — не зрозуміла вона.

— Так у нас називають заміський будинок.

— Ти маєш заміський будинок? Отже, ти заможна людина? Сашко посміхнувся:

— Ну, у нас він дещо відрізняється від того, що під цим розуміють у вас. Цей будинок побудував ще мій батько.

Івченко ввімкнув лівий поворот і звернув з траси на другорядну дорогу. — Ми проїхали Віту-Поштову. За кілька кілометрів буде Круглик, ну а за ним — Кременище. Там дуже гарні місця, принаймні мені подобаються. Хоча буваю я тут дуже рідко, останнього разу, здається, минулої осені.

Чим далі від автостради, тим гіршою ставала дорога. Сашко ледь встигав об’їжджати великі вибоїни, налиті талою водою. — Ніяк не можу звикнути до ваших доріг, — поскаржилася Наталі.

Сашко підморгнув у дзеркало:

— Так, можна сказати, що це — наша головна ознака. У нас є шанс загрібати грубі гроші на екстремальному туризмі. Ну, і на виставках дурнів, куди ж без них.

Усі розсміялися.

— Але ж це, здається, про росіян, — зауважив Штепа посміюючись.

— З ким поведешся…

Сашко зупинився біля невеличкої, яскраво пофарбованої крамнички. — Зачекайте в машині, треба ж харчів купити, а то в мене там навіть запліснявілого сухаря не знайдеш.