Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Тінь Люцифера

— Це не я визначив, я ж не вчений, це Барченко й Штригман, археолог, він загинув потім. І взагалі, ти слухаєш?!

— Слухаю.

— Ну от, пройшли ми цією дорогою аж до Сейдозера. Вона закінчувалася круглим кам’янистим майданчиком, теж явно штучним. З нього добре видно величезну, метрів тридцяти заввишки фігуру людини, вирізьблену в скелі на протилежному березі озера. Компас на цьому місці мов із глузду з’їхав. Спробували працювати рамкою — таке враження, що там енергії стільки, що вистачило б Пітер цілу зиму опалювати. Геомагнітні та психоенергетичні процеси там унікальні.

— Психоенергетичні? — перепитав Сашко. — Але як?..

— Неймовірно, правда? Дійсно, як? Людей там нема, а псі-енергія — колосальна. Я не вчений, так, опер при науці, так само, як і ти. Але скажу тобі, що й нашим спецам відомо про цей феномен приблизно стільки ж, а можливо, й менше. Принаймні вони не влітали в нього, як я, мов у відчинений каналізаційний люк. Отже, все вказувало на те, що ми опинилися в зоні дії невідомих паранормальних явищ. Давнє капище. От лише якому богу чи богам його присвячено, ми так і не дізналися. Для місцевих племен такі складні, розгалужені, великі за площею культові споруди не властиві. Хтось припустив, що це можуть бути залишки гіперборейської цивілізації. Допотопне, прокляте Богом людство.

Штепа кивнув.

— Отже, рушили далі, в напрямку на наскальне зображення. Поступово дорога почала зникати у розсипах щебеню, що поросли карликовими березами, доки її не стало взагалі. Я йшов попереду, в авангарді розвідгрупи. Карабін напоготові — і страх. Знаєш, я від самого початку, ледь експедиція наблизилася до того майданчика, відчув той страх. Те ж, що й раніше… Таке саме відчуття неминучого зла, і це відчуття посилювалося в міру того, як ми просувалися вперед. Увійшли до довгої вузької ущелини, яка потопала у важкому, майже непроникному для слабкого північного сонця, мороці. В кінці ущелини височіла гігантська споруда чи… статуя, щось схоже на восьмигранну колону. Санько, в мене буквально підкосилися ноги. Грубе, нерівно обтесане каміння заморожувало все навколо. Від нього виходила така ж страшна нелюдська енергія, що й із тієї скриньки, яку ми… Величезна, абсолютно чужа, абсолютно зла, вона виповзла з чорного каміння, підкралася до мене, обняла, і я відчув, як тепло залишає мої ноги, тіло. Від землі піднімалася туга безформна імла. Я вже майже нічого не тямив. Перед очима попливли фіалкові кола, страх дихнув мені в обличчя, відстрибнув, відбився від чорних стін ущелини і повернувся вже величезним крижаним жахом, який змусив зупинитися серце. Позаду хтось закричав. Люди хапалися за голови, падали від страшного, нестерпного болю, двоє чи троє, смикаючись, щось бурмотіли незнайомою мовою. Скелі здригнулися й попливли, наче імла поступово їх роз’їдала. Надто пізно я зрозумів, що втрачаю свідомість, що останні краплі життя йдуть із мене, всотуючись у тверде холодне каміння. Останнє, що я побачив, — грубі абриси схожих на піраміди брил на виході з ущелини. Вони спалахнули, заграли мертвим фіалковим світлом. Світло стекло на скелі, на землю, шугонуло в небо, поступово темніючи, заполонило весь світ і стало зовсім чорним… Отямився я вже на відкритому місці. Кожен м’яз, кожну клітинку змученого тіла розривав нестерпний біль, перед очима стрибали сині «мухи». Але вони вже не були того отруйно-фіолетового кольору, як хвилину раніше. Крім мене, в авангарді групи йшли ще двоє. Я був найближчим до основних сил експедиції, тому Барченко, який кинувся на допомогу, витягнув саме мене. Виніс на собі. Решта так і залишилися лежати там назавжди, з висохлими, почорнілими обличчями, спотвореними жахом. Добре ще, Барченко вчасно зорієнтувався й заборонив іншим йти разом із ним, бо тоді смертей було б набагато більше, і без того в основній групі серйозно постраждали кілька людей. Його самого захистив шолом. Той, якого він винайшов для дослідів із психокінезу. Розповідали, що ним стікали цілі язики фіалкового полум’я. Наче спирт горів…

Антон зітхнув і покрутив головою. Штепа побачив, що очі в нього мокрі. П’яні сльози? Чи… Він опустив погляд. На підлозі зблискували дрібні гострі скалки, на які розбилася його чарка. Прозорі холодні камінці… Коли ж він її впустив? — Санько, — почув він хрипкий шепіт товариша, — чому ми служимо? Кому ми служимо? Невже істина — в потаємних лабораторіях спецвідділу ВГПУ? Невже правда — в горах Тибету і північних сопках?

Штепа мовчав. Він боровся з тим, що, незважаючи на всі його намагання, так і залишилося з ним. Він не думав про це, він заборонив собі про це згадувати — і це йому вдавалося. І ось з’ясувалося, що всі його потуги — лише самообман.

Сашко не впізнав свій висохлий, фальшивий голос:

— Ми з тобою, Антоне, не людині служимо, а Батьківщині.

Країні, яка була до нас із тобою, буде і після нас і навіть… після нього.

Губський реготнув:

— Ти ж не віриш у те, що кажеш. Ти ж не тупоголовий фанатик із зіркою в лобі та револьвером у руці. Ти, слава Богу, ще не став називати нашого дорогоцінного вождя генієм і батьком рідним. Але ж холуї вже роблять, роблять з нього Бога. Він сам робить із себе божество.

— Замовкни! — зашипів Сашко. — Ти… ти…

— А то що буде? — єхидно поцікавився Антон. — Здаси мене? Чи морду наб’єш? Давай, тільки тоді й собі самому бий. — Він замовк на півслові, похапливо покопирсався в кишенях, тремтячими пальцями розкрив портсигар, прикурив і вилив у свою чарку залишки горілки. — Припини пити! Досить! Подивися на себе, подивися, на що ти перетворився!

— Ми! Ми перетворилися, Санько!

Губський уже майже кричав, перехожі почали звертати на них увагу. — Думаєш, я п’яний? Ні-і-і… — похитав він пальцем. — Коли я напиваюся, то, на превелике своє щастя, перестаю про це думати.

Він нахилився вперед, сперся ліктями об стіл і пильно глянув Сашкові у вічі. — Невже тобі все ще вдається дурити себе? Невже ти ще не можеш, як я, поклястися в тім, що ми привезли з того відрядження Зло, яке знищить і країну, і народ, не кажучи вже про нас із тобою? Подивися, воно вже прибрало всіх, майже всіх, хто створював партію чи організовував переворот у жовтні. Ми будемо… скоро ми воюватимемо один з одним, ось побачиш. Зараз лише Соловки, а скоро вся країна сяде… Країна в’язнів і тюремників…

Його мова ставала дедалі плутанішою й незрозумілішою. Губський швидко й безнадійно п’янів. — Розповісти тобі одну історію? Вона й нас торкається. Чув, Бехтерев помер? Видатний психіатр помер у готелі від серцевого нападу на другий день після того, як оглядав цього… Знаєш, який діагноз він поставив?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тінь Люцифера» автора Бондаренко П.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Павло Бондаренко Тінь Люцифера“ на сторінці 32. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи