Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Слухай, Володю, скажи, якби тобі треба було потихеньку проскочити до сусідньої країни, що б ти робив?

— До якої країни? Одна справа — до Штатів, а інша — до Молдови…

— До Росії.

— Та потягом, звісно, в тому потоці пасажирів, який щодень їздить залізницею, вирахувати когось важко, хіба що випадково. — А коли на тебе полювання йде, до того ж відразу з кількох боків? І наші структури, і міліція, і військові, і бандити звичайно. І наші й їхні.

Скрипник, практично не замислюючись, відповів:

— Ну то й що? Приміськими. Жодна структура не зможе перекрити всі маршрути. Це, звичайно, довше ніж літаком чи машиною, зате набагато безпечніше.

Костянтинів усміхнувся, сьорбнув кави і пробурмотів:

— Ну, дизелями він не поїде…

— Хто? — не зрозумів Скрипник.

— Та так… Ну, а якщо приміськими потягами для мене надто довго?

Скрипник хмикнув:

— Були б гроші. В будь-якій «Сільгоспхімії» за пару сотень «зелених» можна найняти «кукурузника», і за годину він висадить мене де-небудь серед російських полів.

Костянтинів кивнув.

— Я так і думав. Спасибі, Володю, можеш іти.

Дорученець вийшов, а генерал знову потягнувся до телефону. Та не встиг він зняти слухавку, як пролунав м’який сигнал іншого апарата. Івченко? Ранувато. Хоча, крім нього, по цьому телефону, номер якого відомий далеко не всім навіть у центральному апараті СБУ, дзвонити начебто нікому.

— Слухаю.

— Володимир Сергійович? — Голос на іншому кінці дроту був Костянтиніву незнайомим.

— Так. Хто це?

— Ми не знайомі. Однак маємо спільних знайомих. Невидимий співрозмовник помовчав і повторив:

— Так, спільних знайомих. Серце зайшлося. Ось воно!